Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Я поглянув на годинник. Уже пізно. Де Не Здавайся?

Він уже мусив би повернутися з Лал-базар. У глибині душі я підозрював, що він намагався з’ясувати, куди військові забрали Даса. Може, навіть поїхав за ними, але сенсу в цьому було мало. Вояки не мали звички терпіти поблизу ніяких поліціянтів, не кажучи вже про місцевих.

Я підвівся, підхопив кітель і пішов до дверей, радше тікаючи від думок, ніж у пошуках сержанта. Спустився сходами, вийшов крізь парадний вхід і сів на краєчок веранди. Запалив сигарету і почав чекати Не Здавайся.

Вечірнє повітря було прохолодним, і вулиця, ніби якась холоднокровна істота, не квапилася повертатися до життя. Світилися лише віконця спалень у борделях, звичний потік клієнтів зменшився до цівки; інші, вочевидь, відморозили собі лібідо. Я докурив сигарету і кинув недопалок на тротуар, запалив нову. Не схоже, що Не Здавайся скоро повернеться. Лишається сподіватися, що він і досі на Лал-базар, зайнятий паперами у справі в Рішрі. Врешті, хлопець він сумлінний — останнім часом навіть занадто, бо, підозрюю, робить усе можливе, щоб уникати мене вечорами. Я його не звинувачую. Якби я міг, я б і сам себе уникав.

Двері за спиною відчинилися, бетонну веранду залило жовтим світлом. Я озирнувся і побачив одну з дівчат із сусіднього борделю — силует у сарі.

— Кі корчхо, капітане, сагибе? — промовила вона удавано сварливим тоном, до якого часто вдаються жінки, коли не можуть відкрито накричати на чоловіків.

Голос я впізнав; ми кілька разів обмінювалися люб’язностями, але то було вже давненько, і ім’я дівчини я встиг забути.

— А що, на твою думку, я можу робити? Сиджу тут, курю,— відповів я, махнувши в її бік недопалком.

Вона похитала головою.

— Тут не можна курити.

— Можна, чорт забирай,— затягнувся я.

Іноді стає просто цікаво, що це за люди такі. Навіщо бути господарями їхньої країни, якщо англієць не може спокійно викурити сигарету?

— Містере поліцейський, сагибе, ви відлякуєте наших клієнтів,— сказала вона і зробила крок на веранду, ніби хотіла відігнати мене, як того бродячого собаку.

Я пригадав ім’я. Пурніма. Здається, вона сподобалася Не Здавайся, він вважав її, як і більшість гарненьких дівчат, спокусливою, і цього виявилося достатньо, щоб він витратив кілька днів на пошуки інформації про неї: розпитував її подружок, перевіряв поліційні звіти — власне, робив усе, от тільки не наважився заговорити з нею. Безглузда справа, авжеж, але в глибині душі я його розумів.

Він навіть розповідав, що означає її ім’я, але я не пам’ятаю. Може, має якесь відношення до сонця, місяця чи якоїсь богині. Більшість жінок в Індії називають на честь когось із цієї трійці.

— Яких клієнтів? — гмикнув я.— Доки я тут сиджу, ніхто на вулицю не вийшов.

Вона підійшла, опустилася поруч зі мною, протягнула руку за сигаретою. Я дав.

— Хто їх звинувачуватиме? — сказала вона, прикуривши від мого сірника.— На порозі сидить сагиб. Ще й поліціянт. Вони ледь глянуть на вас і наказують рикшам йти далі.

— То вони мають феноменальний зір, якщо можуть розгледіти мене в темряві на такій відстані. Ще й ясновидці, коли можуть визначити, що я поліцейський. У вас найвишуканіша клієнтура в місті. Щось нагадує мені, що в Калькутті спонукання до проституції є незаконним. Я можу заарештувати вас.

— Будь ласка,— закотила вона очі.— Усім відомо, що поліція не заарештовує робочих дівчат. Вони чекають на клієнтів за рогом, а тоді пригрожують, що кинуть до в’язниці, якщо ті не дадуть хабар.

У її словах була правда. Проституція, як і торгівля наркотиками, підпала під юрисдикцію поліції моралі Каллаґана, але зупинити торгівлю комфортом — це те саме, що зупинити приплив або ненасильницький рух. Сьогодні можна заарештувати всіх сутенерів у місті, а назавтра у борделях буде повно новеньких дівчат. Час від часу поліція влаштовувала вистави з облавами, переважно заради звітів, але частіше вони зосереджувались на наркотиках, і тут до справи долучалися поліціянти з місцевих відділків: чекали у провулках на клієнтів дівчат і збільшували за їхній рахунок власні прибутки.

— А якщо ви таки мене заарештуєте,— продовжила дівчина,— матимете три проблеми.

— Три? — уточнив я.

— Три,— кивнула вона.— Перша: ви не зможете заарештувати мене, не прихопивши заразом інших дівчат на цій вулиці. Це походитиме на фаворитизм. Друга: всі знають, що в’язниці переповнені. Нас нікуди подіти.

— А третя?

— Третя...— багатозначно промовила вона.— Якщо з вулиці зникнуть усі дівчата, вона стане респектабельною, і володар будинку втричі збільшить плату за квартиру.

З такою логікою важко сперечатися. Бенгальські жінки — це сила, з якою потрібно рахуватися. Якщо їм щось упливло в голову, відмовити їх напрочуд важко. Я маю власну теорію щодо того, чому бенгальські чоловіки стільки часу обговорюють політику та агітують проти британського правління: легше протестувати проти нашої тирани, ніж проти домашнього свавілля їхніх жінок. Щонайменше це припущення заслуговує на глибше дослідження.

— Тепер ідіть,— продовжила вона, підводячись.— Прогуляйтеся. Куди там ви полюбляєте ходити серед ночі.

Я вже відкрив рота, щоб посперечатись, але подумав: чому б і ні? Час іще ранній, хоча вже темно, тож можу спробувати щастя в Тангрі, а не сидіти на Премчанд-Борал-стрит, відлякуючи клієнтів і викурюючи сигарету за сигаретою.

Я встав, кивнув їй і пішов у ніч.