Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Справа повертає на небажане,— сказав я.— Обіцянка Ґанді оголосити незалежність до кінця року тримає людей з обох таборів у напруженому стані, і цей клятий візит принца Уельського навряд чи покращить ситуацію. Не хочу, щоб вашому життю загрожувала небезпека, коли засвистять кулі.
Вона ніжно торкнулася моєї руки.
— Не будьте таким мелодраматичним, Семе.
— Я серйозно.
Вона помовчала. Однією рукою смикнула мочку свого інкрустованого діамантами вушка.
— Якщо більше нічого не хочете сказати, Семе, я краще повернуся до Стівена.
— Ви впевнені щодо нього? — запитав я.
— Що?
— Він дійсно торгує чаєм? Усім відомо, що янкі не петрають у чаї. Інтуїція підказує мені, що він контрабандист, приїхав до міста на закупи дистиляційного обладнання.
Вона поглянула на мене з недовірою.
— Ні, тільки не починайте знову про свою славнозвісну інтуїцію, Семе. Стівен — торговець чаєм, а не якийсь там американський мафіозі. Варто придивитися до нього уважніше, і побачиш таку ж невинну людину, як і в будь-якій іншій, що приїжджає до Калькутти. Власне, це в ньому мені й подобається: він не ставиться з цинізмом до геть усього. Насолоджується життям. На відміну від вас. Ви ж сприймаєте життя як єпитимію, ніби постійно спокутуєте гріхи минулого, як справжній індуський містик.
Наші голоси, напевно, підвищилися, бо раптом на порозі з’явився Шмідт.
— Усе гаразд? — запитав він.
— Просто чудово,— відповіла Енні.— Капітан Віндгем уже йде.
— Мені потрібно повертатись до штаб-квартири,— додав я, щоб лишити за собою останнє слово.
— О цій годині вечора? — здивувався він.
— Багато роботи,— пояснив я.— Принц Уельський приїжджає за два дні.
В очах Шмідта спалахнув вогник.
— Ви теж до цього залучені?
— Так,— збрехав я.— Потрібно востаннє перевірити систему безпеки. І, що більш важливо, мушу заарештувати вандала, який розбив шибку в будинку міс Грант.
П’ятнадцять
Коли я увійшов, у квартирі знову було темно, але Сандеш, попереджений про моє повернення скреготінням ключа в замку, уже вмикав електричне світло у вітальні. Обличчя у нього було доволі стурбованим.
Я попросив віскі та керду й упав у крісло.
— Так, сагибе,— відповів Сандеш, але навіть кроку не зробив до шафки з напоями. Натомість лишився стояти в незграбній позі за кілька кроків позаду мене. Не потрібно бути детективом, щоб здогадатись, що щось не так.
— Що сталося?
— Гарбузи, сагибе.
— Що з ними?
— Закінчилися,— нервово сказав він.
— Що?
— Лишалося два, сагибе, але сьогодні вдень я помітив, що вони гнилі. Я пішов на ринок, щоб поповнити запаси, але у продавців овочів їх не було.
— Не пробував шукати в іншому місці? — запитав я, намагаючись придушити тривогу.
— Я шукав на трьох різних ринках, сагибе. Сьогодні важко знайти деякі овочі. Багато фермерів та продавців не приїхали до міста або рано зачинилися через протест на мосту.
Моє чоло вкрилося потом.
— А чи не можна відрізати гнилі частини й використати те, що лишилося?
Сандеш похитав головою.
— Я їх уже викинув, сагибе.
Сміття з нашої квартири, як і з інших, виносили на спеціальний майданчик на узбіччі, й муніципальна влада вивозила його тоді, коли вважала за потрібне. Якусь мить я розмірковував, чи не повитягувати зі сміття гнилі гарбузи, але то було б уже занадто. Може, я і втратив до себе всю повагу, але не дозволю, щоб мій слуга дійшов того ж висновку.
— Тоді принеси просто віскі.
Коли він передав мені склянку, я похвалив себе. Маленька перемога то тут, то там допомагає замаскувати більші поразки. Та все одно я знав, що коли настане ломка, коли тіло моє скрутить як слід, рішучість похитнеться, випарується, як ранкова роса на Індійському плоскогір’ї.
Я проковтнув віскі і гукнув, щоб Сандеш приніс іще. Годинник у передпокої пробив чверть до першої, і мене накрило чорною хвилею розпачу. Останні сорок вісім годин — це щось. На додачу до двох убивств, зв’язку між якими не простежувалося, хоча понівечили їх однаково, я став свідком того, як жорстоко розігнали мирну демонстрацію Даса, а самого старого вояки упекли казна-куди. Я тільки й міг, що завадити Не Здавайся кинутися слідом і зіпсувати собі кар’єру. До того ж Енні просто зараз вечеряла з міліонером-янкі, обличчя якого запросто могло прикрасити обкладинку журналу «Тайм» і посмішка була гідна «Вісника стоматології», а я сидів тут і міркував, як викопати з купи сміття гнилі овочі.
Якщо в Калькутті й існувало таке поняття, як різдвяний дух, він явно заблукав десь по дорозі до Премчанд-Борал-стрит. Але й мене самого важко було назвати великим шанувальником цього свята. Останнє Різдво, яке затрималося в моїй пам’яті, датоване 1913-м, за рік до того, як почалася війна.
Ми з Сарою познайомилися за кілька місяців до цього, і тоді я навіть не мріяв, що менш ніж за рік ми одружимось, старанно улещував за нею. Водив її послухати Мері Ллойд[17] та на ковзанку у Вікторія-парк. Вісім років і ціле життя тому.
Як і в Енні, у Сари, коли ми познайомилися, було чимало залицяльників. Але я через них не переймався. Тоді я був іншим чоловіком, молодим і самовпевненим. Та й суперники відрізнялися: інтелектуали та політичні радикали, а не мільйонери та магараджі, що боролися за прихильність Енні. То були два окремі світи, але по суті вони мало чим відрізнялися. Залицяльники Сари намагалися залякати своїм інтелектом, а прихильники Енні — своїм багатством, і навіть не знаю, яку групу я зневажав більше.
Сара померла, коли війна добігала кінця, стала однією з перших жертв епідемії грипу, яка забрала стільки життів. Я не сидів біля неї; дізнався про її смерть лише кілька місяців по тому. Я сам лежав у шпиталі, накачаний морфієм, і зализував бойові рани, які вже давно мене вбили б, якби Бог дійсно існував. Натомість я вижив, продовжував жити, хоча палко бажав смерті, бо так було б справедливіше.
Можливо, Енні має рацію. Можливо, моє спокутування і є моїм довічним ув’язненням.
Саме смерть Сари загнала мене в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.
