Читати книгу - "Безчестя"

Чоловік із медаллю насуплюється, на мить затинається й знову підвищує голос.

Він не проти їхньої уваги. «Хай знають, що я досі тут, — думає собі, — хай знають, що я не переховуюся у великому будинку». А якщо це зіпсує їхнє збіговисько, то так і буде. Він підіймає руку до своєї білої пов’язки й уперше радіє, що вона у нього є, що він може її носити, як свою власність.

Шістнадцять

Увесь наступний ранок Люсі уникає його. Обіцяної нею зустрічі з Петрусом не відбувається. Аж раптом пообіді заклопотаний, як завжди, Петрус у черевиках і комбінезоні стукає в задні двері. «Час прокладати труби», — повідомляє він. Петрус хоче прокласти від загати до свого нового будинку поліхлорвінілові труби, метрів зо двісті. Чи може він позичити інструменти та чи не допоможе йому Девід налаштувати регулятор?

— Я не розуміюся на регуляторах. Я не розуміюся на водогоні. — Він не в настрої допомагати Петрусові.

— Це не водогін, — наполягає чоловік. — Просто підженемо їх. Просто покладемо їх.

Дорогою до загати Петрус базікає про різноманітні регулятори, про запобіжні клапани та стики; слова він вимовляє красномовно, хизуючись своїм знанням цієї справи. «Нова труба перетне угіддя Люсі, — каже він, — добре, що вона дозволила». Вона завжди «дивиться вперед». «Пані з тих, хто дивиться вперед, а не назад».

Про вечірку, про хлопчину з верткими очима Петрус і словом не прохопився. Наче нічого й не відбулося.

Незабаром стає зрозумілою його роль біля загати. Він потрібен Петрусові не для порад із підгонки труб чи їх прокладання, а для того, аби щось потримати й подати інструменти; правду кажучи, він став Петрусовим handlanger[72]. Він проти цього не заперечує. Петрус гарний робітник, навіть спостерігати за ним — це вже справжня освіта. А от сам чоловік йому більше не подобається. Поки той занудно бубонить про свої плани, він відчуває до нього щораз холоднішу неприязнь. Не хотів би він опинитися з Петрусом на безлюдному острові. І точно б не хотів одружитися. Домінуюча особистість. Селянинова молода дружина здається щасливою; проте він хотів би почути, які історії може розповісти стара дружина.

Нарешті, коли з нього вже досить, він перериває цей потік слів.

— Петрусе, — каже він, — той юнак, що був у тебе вдома вчора, як його звуть і де він тепер?

Петрус знімає капелюха й витирає чоло. Сьогодні він надів кашкет зі срібною кокардою Південноафриканських залізниць і гаваней. Схоже, він має цілу колекцію головних уборів.

— Розумієте, — відповідає він, насупившись, — Девіде, ви сказали дуже жорстоку річ, що той хлопчик злодій. Він страшенно розлютився, що ви назвали його злодієм. Так він усім каже. А я мушу слідкувати, аби все було мирно. Тому для мене ці слова теж дуже жорстокі.

— Я не маю жодного наміру вплутувати в цю справу тебе, Петрусе. Скажи мені хлопцеве ім’я та де він зараз, а я передам цю інформацію поліції, щоб там усе розслідували й поставили його разом із поплічниками перед судом. Ти не будеш у це вплутуватися, я не буду вплутуватися, це вже справа закону.

Петрус потягується, підставляючи обличчя теплим сонячним променям.

— Але страхова компанія дасть вам нову машину.

Це запитання? Твердження? У яку гру грає Петрус?

— Страхова компанія не дасть мені нову машину, — пояснює він, намагаючись залишатися терплячим. — Якщо припустити, що вона ще не збанкрутувала через усіх злодіїв, котрі крадуть машини в цій країні, страхова компанія дасть мені процент від того, скільки, на їхню думку, коштувала стара автівка. Цього не вистачить, щоб придбати нову. У будь-якому разі, тут річ у принципі. Ми не можемо дозволити страховим компаніям вершити правосуддя. Це не їхнє діло.

— Але від цього хлопчини ви свою машину назад не отримаєте. Він не може віддати вам вашу машину. Він навіть не знає, де вона. Ваша машина зникла. Найкраще буде, якщо ви купите нову машину за гроші зі страховки, тоді у вас знову буде авто.

Як він опинився у глухому куті? Він пробує нову тактику:

— Петрусе, дозволь запитати тебе, цей хлопчик — твій родич?

— І чому, — продовжує Петрус, ігноруючи запитання, — ви хочете відвести хлопчину до поліції? Він занадто юний, ви не можете кинути його за ґрати.

— Якщо йому вже є вісімнадцять, йому можна влаштувати допит. Навіть якщо йому шістнадцять, йому можна влаштувати допит.

— Ні-ні, немає йому вісімнадцяти.

— Звідки ти знаєш? Як на мене, він виглядає на вісімнадцять і навіть старше.

— Я знаю, я знаю! Але він ще такий юний, він не може сісти до в’язниці, такий закон, ви не можете кинути малого за ґрати, ви мусите відпустити його!

Петрусові здається, що це остаточно завершує суперечку. Він важко опускається на одне коліно й починає під’єднувати вихідну трубу.

— Петрусе, моя донька хоче бути доброю сусідкою — доброю громадянкою і доброю сусідкою. Вона любить Східну Капську провінцію. Вона хоче влаштувати тут своє життя, хоче жити поряд з усіма. Але як їй це зробити, якщо на неї будь-якої миті можуть напасти злодії, котрі потім втечуть непокараними. Звичайно, ти все розумієш!

Петрус докладає чималих зусиль, аби з’єднати труби. Шкіра на його руках вкрита глибокими грубими тріщинами; працюючи, він ледь чутно крекче; не схоже, що Петрус узагалі щось почув.

— Люсі тут у безпеці, — виголошує він раптом. — Усе гаразд. Ви можете залишити її тут, вона в безпеці.

— Але вона не в безпеці, Петрусе! Очевидно, що ні! Ти ж знаєш, що тут сталося двадцять першого.

— Так, я знаю, що сталося. Але тепер усе гаразд.

— Хто каже, що все гаразд?

— Я кажу.

— Ти кажеш? Ти захистиш її?

— Я захищу її.

— Ти не захистив її минулого разу.

Петрус щедріше змащує трубу.

— Ти кажеш, наче знаєш, що сталося, але ти не захистив її минулого разу, — повторює він. — Ти поїхав, аж тут з’явилося трійко тих злодюг, а тепер схоже, що один із них — твій друзяка. Які я маю зробити висновки?

Зараз він перебуває найближче до того, щоб звинуватити Петруса. А чому б і ні?

— Хлопчик не винен, — наполягає той. — Він не злочинець. Він не злодій.

— Я кажу не лише про грабіж. Стався ще й інший злочин, злочин значно тяжчий. Ти кажеш, наче знаєш, що трапилося. Отже, розумієш, про що я.

— Він не винен. Він занадто молодий. Це