Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

Перед самим рукоположенням я вчинив чи не найстрашніший гріх того періоду мого життя, і єдиний, про який я не шкодую - я ліг з жінкою. Її звали Барбара, і вона приносила до монастиря кавуни. Від неї пахло кавунами, може, саме тому? Вона асоціювалася у мене з дитинством. Через стільки років я навіть не пам'ятаю, як саме це сталося, але пам'ятаю тепло її вуст. Нас ніхто не спіймав, я зізнався сам, через докори сумління. Настоятель розлютився, але поставився з розумінням. Як покуту, він наказав мені здійснити паломництво до Сантьяго-де-Компостела, босоніж. Я пішов. Відвідування собору було духовним досвідом, але меншим, ніж я очікував. Якийсь час я сумнівався, чи варто взагалі повертатися до монастиря. Набагато більше мене вразила сама дорога. Я йшов північним шляхом, вздовж берега Атлантичного океану. Каміння, що жалило мої босі ноги, вітер у вухах і крики чайок я запам'ятав назавжди. Я був один, вільний, керований лише місією. Напевно, саме тоді я зрозумів, що хочу подорожувати. Але найбільше я зрозумів, що не існує покарань і невдач - кожна погана річ, яка трапляється з нами, є випробуванням з боку Христа, щоб навчити нас чогось. Усвідомивши це, ви більше ніколи не будете боятися сил зла. Рекомендую задуматися над цим. Мені пощастило, що ця істина прийшла до мене так рано.

Повернувшись до Сан-Тельмо, я був рукоположений у диякони і сказав настоятелю, що хочу стати місіонером. Для цього, звичайно, потрібно було багато вчитися. Не тільки в монастирі, а й в університетах - у Саламанці, Барселоні, Мадриді, Валенсії. Я об'їздив усю країну. Коли я поїхав до монастиря в Томарі на запрошення Ордену Христа, то познайомився там з братом Себастьяном, португальцем. Він був бібліотекарем, а перед тим, як вступити до Ордену, брав участь у битві при Лепанто, де втратив око і шматок вуха. Йому було, напевно, років сто, і він неохоче з кимось розмовляв, але я йому сподобався, не знаю чому. Одного разу він сказав мені: "Ти будеш домініканцем, а отже, людиною, яка багато знає. Пам'ятай, що знання - це привілей. Ділися ним охоче, але тільки тим, що є загальновідомим. Передавши, нічого не кажи. Тільки той вважається мудрецем, хто знає щось понад те, що він відкрив". Він був вірний цьому девізу. Незважаючи на мої прохання, він так і не передав мені всього, що знав, або, принаймні, стверджував, що знав. І все ж я багато чому навчився від нього. Я покинув Томара лише тоді, коли брат Себастіан помер. Я щиро плакав за ним. Хрест, який я носив, подарував мені він. Кажуть, що він зроблений з сандалового дерева зі зруйнованої турецької галери. Я його десь загубив, коли отримав цю рану.

Це був гарний час. Я старанно вчився, вивчав Аристотеля і Платона, святого Фому і святого Бонавентуру, іноді - потайки - заглядав у протестантські писання, щоб побачити, з чим ми маємо справу. Моя віра кріпла і зміцнювалася, головним чином, завдяки святому Августину, в дилемах якого я впізнавав свої власні. Я багато подорожував півостровом, знайомився з монахами-домініканцями, бернардинами, членами христової церкви, єзуїтами та камедулами[11]. Зрештою, я завершив навчання. Моя дисертація була, за іронією долі, про хибність кальвіністських догм, над якою, напевно, посміялися б на місцевому богословському факультеті.

Мене відправили на Філіппіни. Добре пам'ятаю свою першу морську подорож. Ми вирушили з Гранади на трищогловому галеоні, який плив до Мексики за сріблом. Капітан і матроси знали маршрут як свої п'ять пальців, вони проходили його щовесни і щоосені. Я хотів заробити на проїзд, тому намагався їм допомогти - звісно, я заважав їм на кожному кроці, як сухопутний щур на морському судні. Врешті-решт один з матросів сказав мені про це прямо, і в потоці гніву і безпорадності я вилаяв його з голови до ніг, назвавши безбожником. Він був таким маленьким, простолінійним хлопцем... Він страшенно був тим прийнятий. Сподіваюся, він не розсердився на мене, бо я вже не маю можливості вибачитися. Решту шляху я провів з конвойними солдатами, безуспішно намагаючись розповісти їм про Христа. Я був молодий і сповнений завзяття, хотів нести слово Боже всюди, де тільки міг, і нізащо не ставати одним з відгодованих церковних сановників, яких носять на кафедрах. Я нав'язував себе всім навколо. Ти можеш здогадатися, брате, що коли я прибув до Веракруса, моряки з полегшенням викинули мене на берег.

Так само обурювалися й провідники, які везли мене та кількох інших мандрівників, переважно купців, через Панаму[12] до Акапулько. Лише коли я опинився на борту корабля, що йшов до Маніли, я трохи порозумнішав і тримався подалі від інших. Подорож була важкою, ми потрапили в шторм і мусили тікати від голландського фрегата біля берегів Індонезії, але тепер у разі неприємностей я просто ховався під палубою або молився напоказ. Вони, напевно, думали, що я задираю носа, але дистанція допомогла мені завоювати їхню повагу. Коли я прощався, капітан низько вклонився мені. Я зрозумів, що церква - це не тільки місія, але й образ, який був і моїм образом, хотів я того чи ні.

У Манілі мені запропонували відпочити кілька тижнів після довгої подорожі і трохи розібратися в реаліях. Звичайно, я не хотів, я поспішав до язичників. Мені дали свободу вибору, куди нести слово Боже, і я, не звертаючи уваги на всі застереження, екіпірувався, як міг, і вирушив до гірських сіл. Яким же я був дурнем! Я не мав навіть найменшого уявлення про джунглі Східної Індії. Ілокано знайшли мене через два тижні, вмираючого від втоми і голоду, покусаного комахами, з гнійною раною від укусу якоїсь дикої кішки і з початковими проявами малярії. Напевно, я вижив тільки тому, що мені було двадцять років і я був сильний, як бик.

Ілокано? Так, ілокано - це плем'я. Вони прийняли мене з симпатією і повагою, хоча у них не було багато причин любити іспанців. Через purók, де я опинився, проходила експедиція Сальседо, і хоча місцеві уникли різанини, бо не були мусульманами, мої співвітчизники залишили не дуже