Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Маргарита підбігла до якогось капітана, що збирався виступати з Лувра і перед тим звелів солдатам набити аркебузи.

— Король Наварський, — спитала вона, — де король Наварський, пане?

— Не знаю, пані, — відповів той, — я не в гвардії його величності.

— А, любий Рене! — скрикнула Маргарита, пізнавши парфумера Катерини, — це ви... йдете від матері... не знаєте, що з мужем?

— Його величність король Наварський не друг мені, пані... Ви повинні знати це. Мені казали навіть, — додав він з гримасою, що більше нагадувала корчі від зубного болю, ніж усмішку, — казали навіть, що він дозволив собі обвинувачувати мене, ніби я в згоді з пані Катериною отруїв його матір.

— Ні, ні! — скрикнула Маргарита. — Не вірте, добрий Рене!

— О, це неважно, пані! — сказав парфумер. — Ні король Наварський, ні його прибічники тепер нестрашні.

І він повернувся спиною до Маргарити.

— О, пане де Таванн, пане де Таванн! — скрикнула Маргарита. — Тільки слово, одно слово, будь ласка!

Таванн зупинився.

— Де Генріх Наварський? — спитала Маргарита.

— Гадаю, — вголос відповів той, — що він блукає по місту з герцогом д’Алансоном і з де Конде.

Потім тихенько, так, щоб тільки Маргарита могла чути його, сказав:

— Прекрасна королево! Якщо ви хочете бачити того, за право бути на місці якого я віддав би життя своє, постукайте до збройового кабінету короля.

— О, дякую, Таванн! — сказала Маргарита, почувши з усього того, що сказав їй Таванн, тільки головне повідомлення. — Дякую, іду туди.

І побігла, шепочучи собі:

— О, після того, що я обіцяла йому, після того, як він так поводився зо мною, коли цей невдячний Генріх був у мене в кабінеті, я не можу покинути його на погибель!

 І вона побігла до дверей в приміщення короля; але перед дверима стояла сторожа з двох гвардійських загонів.

— До короля не можна! — сказав офіцер, квапливо підходячи до неї.

— І мені? — сказала Маргарита.

— Наказ для всіх.

— Мені, королеві Наварській! Мені, сестрі його!

— В забороні не зроблено винятків, пані, прийміть мої пробачення.

І офіцер зачинив двері.

— О, він пропав! — скрикнула Маргарита, збентежена зловісним виразом цих облич, що хоч і не палали помстою, але виявляли непохитність. — Так, так, я все розумію... Мною скористувались, як принадою... Я пастка, щоб піймати і вирізати гугенотів... О, я доб’юся до короля, хоч би ціною життя!

І Маргарита, як божевільна, побігла коридорами та галереями, — аж раптом, коли проходила повз якісь невеличкі двері, почула спів, жалібний, майже похмурий: такий був він монотонний. Це був кальвіністський псалом, що його співав якийсь тремтячий голос у сусідній кімнаті.

— Мамка короля, добра Мадлен... Це вона! — скрикнула Маргарита, в голові якої майнула несподівана думка. — Це вона!.. Боже християнський, поможи мені!

І Маргарита, повна надії, тихенько постукала в маленькі двері.

Справді, Генріх Наварський, вийшовши після попередження Маргарити та розмови з Рене від королеви-матері, звідки його, як добрий геній, не хотіла випускати маленька Феба, зустрів кількох дворян-католиків, і вони, ніби виявляючи пошану до нього, провели його до його покоїв, де дожидалися чоловік із двадцять гугенотів, які зібрались у молодого принца і, зібравшись, не хотіли покинути його, — настільки передчуття тієї фатальної ночі вже кілька годин панувало над Лувром. Вони там і зостались, і ніхто не насмілився потурбувати їх.

Нарешті, при першому ударі дзвону на дзвіниці Сен-Жермен-л’Оксерруа, що віддався в їх серцях як дзвін похоронний, увійшов Таванн і серед мертвого мовчання повідомив Генріха, що король Карл IX хоче говорити з ним.

Ніякої спроби поставити опір не було зроблено, навіть думки про це не прийшло нікому. Стелі, галереї і коридори Лувра тріщали під кроками солдатів, зібраних у дворі і в палаці в числі коло двох тисяч.

Генріх, попрощавшись із своїми друзями, яких він не сподівався більше побачити, пішов за Таванном; той привів його в невелику галерею, суміжну з королівським приміщенням, і залишив там самого, без зброї, з серцем, сповненим тривоги.

Король Наварський перебув там, лічачи хвилини, дві сповнені смертельної томливості години, прислухаючись з щораз зростаючим жахом до голосу дзвонів та гуку аркебуз, бачачи крізь заґратоване вікно, як пробігають в заграві пожежі, в сяйві факелів втікачі та вбивці, і не розуміючи, що то за вбивства та зойки відчаю, навіть не підозрюючи — хоч добре знав і Карла IX, і королеву-матір, і герцога де Гіза — яка страшна драма відбувається в цю хвилину.

Генріх не мав фізичної мужності; він мав більше — мужність моральну: почуваючи страх перед небезпекою, він зустрічав її з усмішкою на устах, якщо це була небезпека на полі бою, серед дня, перед очима у всіх, при лунких звуках сурм та глухому гуркоті барабанів... Але тут він був сам, беззбройний, під замком, у півтьмі, в якій ледве міг би помітити ворога, коли б той підкрався до нього, і лезо — коли б воно вдарило його. Ці дві години були для нього, може, найжахливішими за все його життя.

В хвилину найбільшого сум’яття, коли Генріх почав уже розуміти, що, напевне, відбувається організована різанина, по нього прийшов капітан і повів його коридором в апартаменти короля. При наближенні їх двері відчинились і знову зачинились за ними ніби якоюсь чарівною силою. Капітан привів Генріха в покої Карла IX і завів до його збройового кабінету.

Коли вони увійшли, король сидів у великому фотелі, поклавши руки на його ручки і схиливши голову на груди. Почувши кроки, Карл IX підвів голову, і Генріх побачив, що по лобі його великими краплинами котиться піт.

— Здрастуйте, Анріо, — грубо сказав молодий король. — А ви, Ла Шастр, вийдіть.

Капітан вийшов.

З хвилину панувало похмуре мовчання.

Генріх збентежено оглядівся навкруги і побачив, що він з королем сам.

Раптом Карл IX устав.

— Ну, що ж, — сказав він, швидким рухом відкидаючи назад своє біляве волосся і в той же час нахмурюючи лоб, — вам приємно, що ви зо мною, так, Анріо?

— Звичайно, сір, — відповів король Наварський, — я завжди щасливий, коли буваю з вашою величністю.

— Приємніше, ніж бути там, га? — перехопив Карл IX, більше стежачи за своєю думкою, ніж відповідаючи на комплімент Генріха.

— Я не розумію, сір, — сказав Генріх.

— Подивіться і зрозумієте.