Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

— Ти ніколи не перестанеш бути дурнем і ніколи не хочеш зрозуміти мене.

— Бачиш: зрозуміти тебе. А що ми робили, як не розуміли одне одного єдиним можливим способом — шкірою, очима, словами, що були не тільки значеннями? Машинка айбіем, бджілка фотоорієнтована, ніхто не розуміє тебе краще за мене, найрудіша моя. Я не потребую ані твоїх причин, щоб розуміти тебе, ані заходити до цієї крамнички, щоб знати, що це пастка з кривими дзеркалами.

— Атож, ілюзії, — кивнула Франсина, горнучись до мене, — щастя віддавати перевагу уяві, а не правді. Добре чиниш, пробач мені. Андресе, ти чиниш дуже добре.

Її вологі вуста завжди трохи стривожені й дуже відмінні від того, що кажуть. Ми розреготалися й блукали по кварталу, аж поки втома й бажання спонукали нас піднятися в квартиру Франсини в кварталі Маре, над її книгарнею й канцтоварами; мені подобалося заходити до книгарні, де Франсину тепер заступала мадам Франк, що мала вигляд надійного й відповідального партнера; вона дивилася на молодшу партнерку, що заходила разом із приятелем, мов на клієнтів, мені подобалося гортати нові видання, купити в мадам Франк блокнот або книжку і заплатити, випередивши Франсину, що дуже б хотіла подарувати мені їх. Внутрішніми сходами можна було піднятися до квартири, охайної і впорядкованої, як і сама Франсина, напахченої лавандою, з непрямим освітленням, кіт-муркіт із двома кімнатами і салоном, кіт килимно-блакитний, бібліотечний кіт із книжковими серіями, мабуть, видавництв «Pléiade» і «Littré», Франсина і холодильник, Франсина і кришталь, Франсина і скоч, Франсина, зворушливо вірна душевній чесності, яка звела її з таким лицеміром, як я, негідником вітрин і готелів із балконами над цвинтарем, Франсина у своїй точно визначеній клітці, друга половина мого життя, Людмило, конкретизація давньої туги, потреби у визначеному малюнку поміж днів і подій життя, і водночас майже негайна відмова від сили інтелігентних і розважливих умовностей, симетрична другій, Людмилиній відмові, починаючи від безладдя на кухні, де всюди висять шматки цибулі-порею, транзистор вибльовує «Radio Montecarlo», а огидний кухонний рушник непристойно огортає, мов рукою, єдину цілу чашку від чайного сервізу, кинуту перед тим, як Людмила вибігла їхати по пінгвіна.

— Андресе, але ж ти кохаєш її. Я лише твій контрудар, те, що на якийсь час повертає тебе до неї. Це не докір, я кохаю тебе, ти знаєш, я тебе бережу таким, як ти є, в твоєму світі, по другий бік, про який я не знаю нічого і не знаю нікого, жодного з твоїх друзів, життя, яким ти живеш із тими південноамериканцями, що про них я знаю тільки з романів і кіно.

— Це не тільки моя провина, — понурився я, — все це плем’я прихильне до Людмили, а ви обидві постановили, що ніколи не можете й не повинні зустрічатися.

— Я запитую себе, як ми могли б зустрітися, яку основу могли б мати наші відносини з тим, що навколо нас, з оцим світом. Ти йдеш і повертаєшся, так само як і я могла б іти й повертатись, якби мала іншого приятеля, колись, уже давно, я мала туманні думки, що це можлива річ, але все воно там і лишилося, в тому тумані. Андресе, ти насправді не любиш нас, це єдине можливе пояснення, пробач мені, я знаю, що психологія кохання й таке інше тобі огидні, тобі огидне все, що, власне, не підходить тобі, ще раз пробач мені.

— Мені огидне не це, а все, що стоїть позаду, абсурдний опір порепаного світу, що й далі затято боронить свої найзашкарубліші форми. Любити чи не любити — це формули. Я був дуже щасливий із Людмилою, те щастя було бездоганним, а потім я зустрів тебе й побачив, що ти ще одна грань щастя, інший спосіб бути щасливим, не зрікаючись того, що було моїм життям; я одразу сказав тобі про це, і ти дозволила мені ходити сюди без умов, ти погодилася.

— Погоджуюсь і тепер, — кивнула Франсина. — Час довгий, тож і кажуть собі, нехай. Можливо. Коли-небудь. Адже це кохання.

— Висновок, очевидна річ, той самий: ви обидві справді щиро кохаєте мене, натомість я… і таке інше. Слухай, усе з Людмилою в мене розбилося в друзки, ти знаєш про це, бо вона теж не погодилася, бо бути чесним нічим не зараджує, я знаю, я чесний по-своєму, бути чесним для мене — це щоб і вона, і ти знали, що є ти і вона, оце й усе, але таке не проходить, не пройде ніколи, ми живемо за часів, коли все летить шкереберть, і все-таки ти бачиш, що ці схеми лишаються незмінними навіть у таких людей, як ми, ти ж розумієш, я маю на увазі дрібну буржуазію й робітників, людей сімействених, пошлюблених, хатніх і потомствених — паскудство, яке паскудство!

— І ти, — майже втішилася Франсина, — курсуєш, мов У Тан, між Людмилою і мною, ти, примиритель, бджілонька між двох квітів чи як там; я б хотіла побачити, як ти п’єш каву одночасно з нами обома або ведеш нас попід руки в кіно. Ох, ти жили з мене висотуєш.

— Якби ж тільки це, моя мила, якби ж!

— Ні, У Тане, я кохаю тебе таким, тут, у мене, коли-небудь ти покинеш мене чи я тебе покину, вже не кажучи, що Людмила, як ти розповідав, помчить за пінгвінами, але цього ти ще не пояснив мені.

— Тобі не подобається, коли я розповідаю про неї, я це знаю занадто добре.

— А Людмила, напевне, аж сичить, коли чує від тебе моє ім’я, це ж очевидна річ. Але оця вовтузня з пінгвіном — признайся, що вона виходить за межі звичайного, тут можна зробити й виняток.

— Ти добра, — мовив Андрес, — ти надто добра, дівчинко.

— Тепер, коли ти з мене жили висотуєш. Годі вже балачок, що все абсурдне й неоковирне, ти знаєш, що я терплю своє лихо, що я шукала його, я дала тобі ключа від своєї квартири, і тепер усе гаразд, ми приймаємо одне одного такими, як є, на другому краї клубка Людмила чинить так само, я інколи думаю, що це моя сестра, яка стоїть з іншого боку й тримає за другий кінець мотузки.

— І вона проказала останню фразу з іронічною й майже жорстокою посмішкою, — кинув я Франсині, поцілувавши в плече, і міцно, аж їй стало боляче, пригорнув до себе. — Авжеж, звичайно, твоя сестра на другому краї має такі самі думки, проте висловлює їх набагато ядучішою мовою, ніж ти. І отак ми йдемо втрьох, ідемо втрьох аж