Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

Зараз він дивився на них і намагався вгадати, минулося чи ні. Батьки лежали нерухомо, ледве чутно дихали. Вгадати було неможливо. Влад обережно зачинив двері, пішов на кухню. Відкрив дверцята холодильника, підставив табуретку. Вліз на неї, дістав маленький глечик із молоком та маленьку баночку абрикосового варення. Закрив дверцята, всівся за стіл. Налив собі склянку молока і поставив на підвіконня, під сонячні промені. Так мало нагрітися швидше. Абрикосовим варенням нашмарував два шматочки хліба, поклав їх на тарілочку. Сів, підпер голову кулаками і став чекати. Замислився.

Вони недавно дивилися фільм по телевізору. І там був маленький хлопчик, а його батьки посварилися і розійшлися. А потім довго у суді сперечалися, хто з них має опікуватися дитиною. Батько казав, що він, мати переконувала, що вона. Влад тоді не зрозумів нічого: схоже, що і мама, і тато малого любили, і він ніяк не міг зрозуміти, що заважало їм опікуватися дитиною разом. Це якраз оте, що лякало його найбільше. Якась незрозуміла сила, яка заважає виховувати дитину разом. Її Влад якраз і боявся.

Якщо все минулося, то гаразд. Вони прокинуться і забудуть те, що було вчора. А Влад має взяти усе нарешті в свої руки. Він уже дорослий і відповідальний, так мама каже. Буде робити все, щоб вони не сварилися більше. Влад виховуватиме їх, ще, правда, не знає, як, але виховуватиме. І вони не сваритимуться. А якщо починатимуть знову, він просто братиме за руку когось із них і тягтиме гуляти на вулицю. Хай навіть буде глибока ніч. А інший – хай свариться. Сам із собою. Багато сам із собою не насваришся, Влад уже пробував. Чудовий план.

А ось якщо не минулося і батьки, не дай бог, надумають розійтися, то що робити тоді? Вони ось будуть сваритися потім, з ким я житиму? А потім що? Житиму з тим, хто переможе? Але я з двома хочу. І що тоді робити?

Влад піднявся, підійшов до підвіконня, взяв молоко. Пригубив, пробуючи, чи не дуже холодне, повернувся і сів за стіл.

Хіба що забути про це все і піти з дому. Стати мандрівником. Блукати містами. Може, десь і нових батьків знайшов би. Це, звісно, не те саме, що рідні, але що вже.

Думки, одна важча та дивніша за іншу, кружляли в його голові, поки він їв хліб із варенням, запиваючи молочком.

* * *

Валера прокинувся, усміхнувся суботі і виліз з-під ковдри. Після вчорашньої сварки з дружиною йому боліла голова, а ще більше – серце. Але попри це він вважав тему вичерпаною, він учора все сказав, і Наталка, судячи з усього, визнала, що неправа. Усе мало бути добре. Увечері вони підуть гуляти всі разом: він, вона і малий.

Увійшов до кухні і одразу ж наштовхнувся поглядом на сумного Влада. Сина він любив і засмучувати його аж ніяк не хотів.

– Привіт, малий. Виспався? – привітав Влада, гладячи його волосся.

– Не дуже, – не став брехати син, – ви вчора дуже довго і дуже голосно кричали.

– Так, вибач.

– Ви розлучаєтесь? – спитав малюк, аж завмираючи.

– Та ні, не кажи дурниць, – Валера і собі налив молока, сів поруч, – просто посварилися. Дорослі – то складні люди, вони завжди знайдуть привід для сварки. Ось і вчора так було. Ми обидва втомлені, знаєш, наприкінці тижня. Хтось щось сказав, інший не втримався і відповів. Слово за слово – і посварилися.

– І що?

– І нічого. Ми вчора ще вибачилися одне перед одним. Усе гаразд.

– Правда?

– Правда, – підтвердив Валера. – Увечері всі разом підемо до парку.

– До па-а-арку? – загорілися очі у Влада.

– Так, хочеш?

– Звісно! – скрикнув Влад, лізучи обійматися.

Парк – це серйозно. Люди, що посварилися, до парку не ходять. Владові відлягло від серця.

Тато збирався до своєї суботньої праці, а малий щасливо допивав молоко, вже уявляючи їхній перший, гарний, спільний цього літа вечір.

* * *

За кількома стінами від них, у батьківській спальні, мама вслухалася в їхні голоси так само, як учора вслухався Влад. Лякалася свого рішення, але розуміла, що це – найкраще, що вона може для них зробити.

Уже ввечері, коли Валера прийде з роботи, вона буде в потязі, в дорозі до іншого міста й іншого життя. Навряд чи вони підуть без неї до парку. Але це її мало обходить.

Квартира № 22

Квіткарка Ру

У замку двічі прокрутився ключ. Молода жінка, вбрана в легку сукню, влетіла в помешкання, ледве не перечепившись об поріг, відкинула вбік дорожню торбу. Сполохана тиша вилетіла у прочинені вікна. Жінка так-сяк закрилася зсередини і кинулася прожогом до однієї з кімнат, полізла до шухляд. Лише тут скинула босоніжки та зняла годинник із зап’ястка. Покопирсалася усередині скриньок, викладаючи на поверхню стола різні дрібниці: блокноти, конверти, два яблука, кишеньковий розкладний штопор, якісь документи у пластиковій папці. Нарешті видобула кілька чистих аркушів паперу і кулькову ручку. Покрутила її в пальцях, ніби нагадуючи руці, як треба рухатися. Нагадувала сама собі власний почерк. Потерла чоло, оперлася ліктем на поверхню стола і почала писати. Намагалася робити це якомога розбірливіше.

«Щоразу, коли я прощаюся з тобою, то маю враження, ніби мені тут же, на вокзалі, при людях, відрубають якусь частину тіла. Наприклад, руку. Або навіть і дві. Саме тому я не відчуваю твого дотику, любий. Саме тому, а не через величезну відстань між нашими містами.

До наступної зустрічі я збираюся з думками, і відтяті раніше кінцівки відновлюються, відростають. Так у ящірок відбувається. Реґенерація чи якось так. Читала кілька здоровенних статей в енциклопедії на цю тему. Дивно розуміти, що є в мені щось від ящірки. Твій улюблений Джим Моррісон називав себе Королем Ящірок, Lizard King. Я назву себе Lizard Queen, королевою. Думаю, твердість, віра і благородство, з якими я знову і знову підставляюся під твою сокиру, мій кате, помітні на небесах і мене давно визнали найпрекраснішою та найсміливішою з ящірок.

Але наразі й доби не минуло від останнього прощання. Тому я поки