Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

     Спльовуючи воду і відхикуючись від задишки, вони виповзли на берег, і якийсь час лежали, не в змозі підвестися.

     - Давай, відповземо подалі, - нарешті зміг вимовити Андрій.

     День наближався до вечора. А ще треба було дістатися додому, і взяти що-небудь поїсти.

     - Ти знаєш, де ми приблизно знаходимося? Де твій дім?

     - У центрі міста. А ми зараз десь на околиці, я гадаю.

   Відпочивши і висушивши на сонці одяг, Андрій та Ліза пішли у бік мосту, і згодом побачили стежку. Вони звернули, і побачили недалеко жваву трасу.

     - А ось і дорога! - зраділа дівчина.

     Грошей у них, окрім кількох молдавських лей та пари доларів, узятих у Владислава, не було.

     - З маршруткою номер не пройде, - почухав потилицю Андрій. - Доведеться йти пішки?

     - Чесно кажучи, мене вже ноги не тримають.

     - Ну, давай, хоч спробуємо. Головне, влізти, а якщо висадять, то хоч одну зупинку проїдемо, — скоромовкою пробурмотів хлопець, побачивши бусик, що наближався до них.

   Зважаючи на все, транспорт у Зеленогорську ходив не часто. До них, звідки не візьмися, набігло кілька захеканих людей, але Андрій буквально втиснув Лізу вперед, і протиснувся за нею сам. Вони швиденько пробралися в середину салону, а потім хлопець розчуливим тоном запитав, чи можна розрахуватися леями.

     Водій спочатку чортихнувся, глянув на них у дзеркало, махнув рукою та погодився. Підлітки засяяли від радості. Хвилин за десять вони вже дісталися до центру і вийшли.

     - Нічого собі! Півроку тому тут ще не було такого супермаркету! - здивувалася Ліза.

     - Зараз все швидко змінюється, - відповів їй друг.

    Слава Богу, що поряд із супермаркетом тепер знаходилося і невелике відділення банку, тож втікачі поміняли долари та леї на гривні, і купили собі хліба, картоплі та молока. Крім того, їм не завадило б змінити зовнішність. Якщо їх шукатимуть, то змінивши імідж, можна відтягнути момент їх упіймання. Або взагалі – можна уникнути. Тому Ліза взяла собі фарбу для волосся. І запитливо подивилася на супутника.

     - Я? Та ну! Я не фарбуватимуся.

     - Чому? Вони шукатимуть темноволосих хлопця та дівчину. А якщо ми станемо блондою і... рудим, наприклад, то...

     - Я – рудим? Ні, Лізо, я цього не витримаю, – запротестував Андрій.

     - Ну, дивися сам.

     Потім вони взяли трохи різних круп. Ліза не пам'ятала, що саме залишалося у будинку Віктора.

     «Хоч якусь кашу зваримо»! – пояснила дівчина.

     - А з чого? З сокири? - згуморив Теплов, пригадавши відому казку.

     - О, щодо цього не хвилюйся. У вітчима тут такі запаси – можна зимувати.

    Оскільки Ліза з мамою та вітчимом періодично приїжджали сюди, там все було приготовлено для проживання – у шафі на кухні було повно м'ясних консервів та маминих овочевих закруток. Були там і крупи, і мука. Тож померти з голоду їм не загрожувало.

     Коли вони вийшли з крамниці, на вулиці вже стемніло.

     - Чудово, ніхто не побачить, що ми приїхали, - зраділа Ліза.

    Вони постаралися тихенько відчинити залізні двері так, щоб вони не видали жодного звуку. Ось все-таки, вітчим був чудовим господарем! Петлі не заскрипіли.

    Пройшли через невеликий дворик, що заріс травою, і зупинилися.

    - Лічильника треба увімкнути тут. Але Віктор не встиг мені показати, як це зробити.

    - А, це - дрібниці, я вмію, - відповів Андрій, відкрив дверцята лічильника і клацнув вимикачем.

    -  Так просто?

   - Звісно. Ми ж не в первісному ладі живемо! Ні, якщо ти хочеш терти паличку об паличку, то будь ласка…

    - Не мели дурниць, - перервала його Ліза, провернула ключ у замку, і вони увійшли до будинку.

    Дівчина запалила світло в коридорі і кинулась завішувати вікна.

   - Думаю, все одно буде видно, що хтось у хаті є. Може, не будемо поки що включати всюди світло? - запропонував Андрій.

   - У мене є ідея! Вікно кухні у нас зачинене з вулиці виступом стіни. Ми можемо там спокійно поїсти, а потім...

    - А потім спокійно лягти спати!

    - Так! – радісно вирішили вони.

  Після всіх небезпечних пригод, що трапилися з ними останнім часом, вони відчували головокружіння. Ліза відчувала, що ледве тримається від стресу. У хлопця теж злипалися очі.

    - Давай, кашу завтра зваримо! - запропонувала Ліза, мріючи, щоб друг погодився.

    - Звичайно, Лізок!

    Хлопець сховав молоко, що залишилося в холодильник, і вони наїлися свіжим хлібом, запивши його молоком.

    - А де можна баїньки? - мрійливим тоном запитав Андрій.

    - Ліжко тут одне. Але воно велике.

    - Чудово. Веди мене. Вважатимемо, що душ ми вже сьогодні прийняли.