Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Прокинувшись уранці в теплих обіймах, я розплющила очі, подивившись на профіль чоловіка поруч. Нам все-таки потрібно було брати один номер, щоб дарма гроші не витрачати. Але, звісно, хто ж знав, що все так вийде? Учора ми трохи захопилися поцілунками, точніше захопилися настільки, що провели разом ніч. І, безумовно, ця пристрасна ніч стане незабутньою для мене.

Піднявши руку, я не доторкаючись обвела пальцем контури обличчя Саші, намагаючись запам'ятати їх у найдрібніших деталях. Буквально закарбувати на підсвідомості обличчя чоловіка, щоб опісля можна було без усяких труднощів згадати сьогоднішній день і це неймовірне відчуття потрібності.

– Ти намагаєшся мене якось зачарувати? – Почула я хриплий від сну голос і тієї ж секунди опинилася під чоловіком, дивлячись на нього.

– Ти не спав?

– Спав, – не зізнаючись, видихнув він з усмішкою.

– І як давно прокинувся?

– Нещодавно.

– Тоді чому нічого не сказав?

– А як би я тоді дізнався, що ти хочеш мене зачарувати? – Питанням на питання відповів він, ніжно цілуючи мене. – Виспалася?

– Так. Нам уже час збиратися?

– Хто це сказав? Ми можемо ще поніжитися в ліжку, – починаючи цілувати мою шию, хрипло прошепотів чоловік, точно спокушаючи мене.

Прикусивши нижню губу, намагаючись стримати стогін, я більше нічого не питала, відпустивши все на волю долі. До того ж, мені зовсім не хотілося нікуди йти і знову стикатися з жорстокою реальністю. Якби можна було, я б воліла залишитися в цій миті назавжди. Ось тільки, я не страус і заховати голову в пісок не вийде.

У підсумку після інтенсивних ранкових вправ ми виїхали з цієї бази відпочинку приблизно через дві години, не забувши добре поснідати, щоб поповнити сили. На наших обличчях весь час сяяли посмішки, які просто неможливо було приховати. Приємний відпочинок творив дива і в мене навіть голова в цей час абсолютно не боліла. Утім, навіть якби боліла, зробити щось було б майже нереально, адже пігулки всі залишилися в будинку відпочинку разом із речами.

Щоправда, якщо я думала, що ми скоріше повернемося до роботи, і я зможу продовжити своє «лікування», випивши пігулки, то помилилася. Ми приїхали зовсім не до будинку відпочинку і, щось мені підказувало, що були досить далеко від початкового місця проживання.

– Озеро?

– Ми тільки підтвердили наші стосунки, – нагадав Сашко, відстебнувши ремінь безпеки і залишивши на моїх губах невагомий поцілунок. – Я ж маю показати себе з найкращого боку, щоб ти сама захотіла бути зі мною. Тому сьогодні в нас буде побачення.

– А як же робота?

– Я начальник, можу не працювати, – абсолютно спокійно парирував чоловік.

Похитавши головою, я промовчала, не бажаючи коментувати нічого. Але, справді, як павич, пір'я розпушив і зараз красується. Тільки б мені справді не забутися в цих барвах. Утім, переживатиму про це після, а зараз на якийсь час забуду про все.

– Це озеро Синевир, ти ж не була раніше тут?

– Ні. Але мені вже цікаво послухати легенди про нього, – зізналася чесно.

Кивнувши, чоловік знову поцілував мене, точно просячи нагороду за свої старання, і ми разом вийшли з машини. Заплативши за вхід, ми пройшли до самого озера, насолоджуючись красою навколо. Звичайно ж, красу озера і території навколо нього неможливо було передати словами. І, крім того, що озеро є найглибшим в Україні, є ще багато цікавих фактів. Його також називають «Морським оком», водойма ніколи не виходить з берегів і не затоплює прилеглу територію, і вода в озері завжди залишається холодною навіть у пекельну спеку.

Щоправда, найбільше мені сподобалася легенда про двох закоханих. Прекрасну доньку графа – Синь, очі якої сяяли, наче небо навесні та нагадували колір волошок, і простого пастуха – Віра. Вони зустрілися, коли дівчина загубилася в лісі, але так і не змогли бути щасливими. Батько дівчини дізнався про стосунки дочки з простим вівчарем і намагався їх розлучити. Як підсумок, слуги графа скинули на беззахисного хлопця величезну брилу, навічно поховавши його, а бідолашна Синь все життя оплакувала коханого. Звідси і назва Синевир.

Помилувавшись озером кілька годин, насолоджуючись красою, слухаючи легенди, я могла тільки протяжно зітхнути наприкінці. Мені було реально цікаво, чому всі легенди сумні? Що вчора, що сьогодні, здавалося, сам Всесвіт підказував мені не думати про щасливий кінець.

– Знову сумуєш? – Запитав Сашко, коли я ледь не впала, підтримавши мене. – Будь обережнішою.

– Дякую. Мені сумно через легенду, – трохи подумавши, все ж зізналася чесно. Хоч у чомусь мені хотілося бути чесною з чоловіком.

– Це тільки легенда, – похитавши головою, безпорадно проговорив він.

– Я знаю.

Притягнувши мене до себе, Сашко ласкаво посміхався, дивлячись на мене, як на нерозумну дитину. У його очах було чітко видно моє відображення, і це заворожувало. Здавалося, що він завжди буде дивитися тільки на мене.

– Я думав, що все про тебе знаю, але виявилося, що це не так, – несподівано промовив він. – Мені це подобається.

– Подобається впізнавати мене чи подобаюся я? – Запитала необдумано, а потім застигла, прикривши очі й ткнувшись обличчям у плече чоловіка, безпорадно сміючись. – Можеш не відповідати.

– Чому? Хіба тобі не цікаво?

– Це не має значення, – видихнула приглушено.

Щоб просити чоловіка відповісти, потрібно щонайменше бути готовою і самій відповісти, що відчуваєш, але я не була готовою до такого запитання. Якщо не брехати собі, то я взагалі не знала, що відчуваю. Звичайно, симпатія до Саші – це зрозумілий факт, але чи є в цьому щось більше? Чи можу я сказати, що чоловік мені подобається, чи мої почуття за ці дні набули зовсім іншого значення?

Адже я вже не наївна дівчинка, одного кохання для повного щастя часто буває недостатньо. Та й сама любов не завжди потрібна, на жаль. А якщо враховувати той факт, що чоловік хотів «ділових стосунків», тоді виходить, що я занадто багато хочу. Мені, як виявилося, дай палець, а я вже маю намір руку відкусити, при цьому нічого натомість не пропонуючи.