Читати книгу - "Буллет-парк"

Я пішов у свою кімнату й став розпаковуватись. Оштукатурена перегородка між моєю й материною кімнатою була дуже тонка, і я чув, що вона говорила. Спочатку думав, що до неї хтось прийшов після того, як я вийшов, але потім зрозумів, що вона розмовляє сама з собою. «Мій батько був звичайний каменяр, до того ж часто залишався без роботи,— чув я виразно.— Я десь вичитала, що будь-чия кар'єра визначена ще в дитинстві, бо залежить від умов життя, і зрозуміла, що коли так, то мені випаде бути офіціанткою в залізничному ресторані, чи щонайкраще, бібліотекаркою в якомусь містечку. Я не хотіла пасивно чекати, а намагалася змінити все так, щоб збільшити траєкторію своєї долі. Я жила тоді в невеличкому місті і найбільше боялась зостатися там назавжди...»

Я вийшов у коридор і відчинив двері в її кімнату. Скинувши черевики, вона лежала одягнена на ліжку і говорила до стелі.

— Що ти робиш, мамо?

— Аналізую сама себе,— бадьоро відповіла.— Я вирішила звернутись до психоаналізу, але місцевий лікар, до якого пішла, хотів здерти з мене по сто шилінгів за сеанс. Коли ж сказала, що це для мене задорого, то він порадив продати машину й менше витрачати на харчування. Уявляєш такого нахабу! Тоді я вирішила аналізувати себе сама. Тричі на тиждень лягаю й розмовляю отак по годині. Я дуже відверта, не приховую анінайменших дрібниць. Здасться, це лікування дає свої наслідки і не коштує мені й цента. Прошу не заважати мені, я мушу говорити ще сорок п'ять хвилин...

Я вийшов і зачинив двері, але до мене долинав її голос: «Коли я засинаю на спині, то сни мої прямолінійні, спокійні й пристойні. Мені часто сниться, коли сплю на спині, вілла у стилі Палладіо, тобто англійський будинок в тому ж стилі. Коли сплю на правому чи лівому боці, то сни круглі, неприємні й зрідка еротичні. Коли сплю на животі...»

Я зайшов до своєї кімнати й почав пакуватися, я — єдиний син чоловічої каріатиди, що тримає на собі три поверхи готелю «Мерседес», і збожеволілої старої. Матері я зоставив записку, що мені необхідно терміново їхати. Я не вважав свій приїзд і від'їзд недобрим вчинком, бо був упевнений: вона так щільно закутана в свою ексцентричність, що й не помітить моєї відсутності.

В обід я вже був у Лондоні. Це було двадцять третього грудня. Пообідавши, вийшов погуляти. Ішов сніг. Я поминув театр чи, може, кінотеатр, в якому виступав якийсь проповідник. Його імені я вже не пригадую. Зайшов, бо цікаво було, що він казатиме. Зала була напівпорожня.

Проповідник виявився миршавим чоловічком у непоказному сірому костюмі. Обличчя його, хоч і не бридке, вражало якоюсь дисгармонією. Червоний ніс, мов картопля. Тонкі губи. А волосся й вуха ніби приставлені до голови в останню хвилину. Зала яскраво освітлена, і я почав розглядатися. Переважно тут були люди, що живуть у мебльованих кімнатах,— самотні дідусі й бабусі, що з неробства, з малого розуму кинулися в побожність, але були й люди молоді, чоловіки та жінки, котрі шукали собі душевного спокою. Здавалося, їх вже не обтяжують відчуженість, підозра, самотність, страх і турботи. Життя начебто стало гармонійним, а всі — нормальними людьми. Мій сусід сидів у позі людини, заглибленої в молитву. Після проповіді нас запросили зійти на сцену покаятися в гріхах і одержати відпущення. І всі підходили до проповідника, який їх благословляв.

Обличчя їх так і сяяли, і не хотілося навіть думати — а чи ж довго триватиме оця їхня екзальтація? Майже на всіх чекали вдома порожні квартири, де треба доглядати хворих, родинні чвари, приниження, відчай. Я зійшов на естраду одним із останніх. Так, отче мій, я грішний. Я грішний у плотських гріхах. Я залишив свій новий велосипед мокнути під дощем. Я не люблю своїх батьків. Я милувався собою перед дзеркалом. Очисть мене й відпусти мені гріхи, отче милосердний.

І ось, стоячи перед ним з пониклою головою, я відчув себе цілком очищеним, відчув, що мені прощено всі гріхи. Життя стало простим, звичайним, даром божим. Моє життя не безцільне, воно має мету, хоч яку саме — я узнав трохи пізніше. Щасливий, що все так склалося, я повернувся до себе в готель.

XIV

Коли ще був на другому курсі Єйльського університету, то звернувся до нью-хейвенського суду за дозволом змінити ім'я й прізвище з Поля Хеммера на Роберта Леві. Я й сам не знаю чому. Хеммер, звичайно, нікудишнє прізвище. Леві здавалося мені простим і милозвучним, і оскільки я не належав до жодної церкви, то, мабуть, сподівався таким чином проникнути в єврейську общину. Мій адвокат красномовно розписував те, що я байстрюк і що своє прізвище одержав завдяки тому, що біля вікон моїх опікунів випадково пронесли такий скромний, елементарний інструмент, як молоток. Суддя Вайншток відмовив мені. Нью-хейвенська газета видрукувала всю цю історію, включаючи походження мого прізвища, і внаслідок цього мене перестали приймати у вищому товаристві, а з десяток друзів — то й вітатись не хотіли. Я завжди дивувався й дивуюсь, чому це байстрюків вважають завжди загрозою громадського порядку.

Не буду описувати школу й коледж. Коли мені було двадцять чотири, я жив у Клівленді і вклав свої п'ятдесят тисяч доларів з бабиної спадщини у видавництво, що його організував товариш, з яким я вчився в коледжі. Ми обидва нічого не тямили в цій справі, тому в нас нічого не виходило. В кінці року ми заставили своє видавництво більшому, яке через півроку, коли кінчився термін закладу, скористалося цим, і — пропали мої грошенята! Я впав у глибоку меланхолію; не думаю, щоб вона була пов'язана з цією втратою, бо в мене залишалось ще досить грошей. То був такий важкий розпач, гострий відчай, що, здавалося, може різати, як ножем. Разів зо два мені навіть ввижалась та огидна меланхолія — вона, немов той bete noir[4], була вся у густій вовні. Звичайно ж її не можна бачити, вона — наче струмінь повітря. Я вирішив переїхати в Нью-Йорк і перекладати поезії Еудженіо Монтале[5]. Найняв собі мебльовану кімнату. В цьому місті мене майже ніхто не знав, і тому весь час я провадив на самоті або з своєю меланхолією.