Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

«У суху пору року тут не було второваних шляхів; човнярам доводилося або протискатися крізь високий очерет, або, як кому подобається, триматися мілководдя, де на мілини можна було спертися, але на ті мілини часто сідає човен. У дощову погоду судноплавство утруднене, береги затоплює й будь-які орієнтири щезають, тож проплисти тут можна лише в найповільніший спосіб — на бамбуковому плоту, відштовхуючись палицею від дна»[187].

Працівники британської Ост-Індійської компанії воліли використовувати річки в Бенгалії для транспортних цілей. Відповідно до таких пріоритетів, період, коли річками можна було ходити, — з початку червня до грудня — офіцери називали The Great Aquatic Moment, або «Велика водна мить». У цю пору в річках було напхом напхано човнів. Спостерігаючи за річками лише в такі періоди, мандрівники захоплено писали про жвавий індійський річковий транспорт. Британські колоніалісти бачили перевагу водоплавного транспорту й розуміли, які прибутки він може їм дати. Однак вони усвідомлювали, що їхні амбіції потрібно пристосовувати до обмежень річкової системи. Вони знали, що не могли подолати гідрологічні реалії на північноіндійських рівнинах, а індійський річковий транспорт має стратегічні недоліки. Навіть після появи парових суден у ХІХ столітті британці переважно песимістично оцінювали роль річок у національній транспортній мережі.

У південній частині Індії всі річки були сезонні, тому не годилися як транспортні артерії в епоху індустріалізації, коли було важливо мати надійний і постійний доступ до ринків. Це одна з причин, чому британці будували в Індії залізницю — побудова національної мережі водних шляхів здавалася нереалістичним завданням. Тому індуїстський державець і філософ Каутілья, або Чанак’я[188], що жив приблизно у ІІ—ІІІ ст. до н. е., мав рацію, стверджуючи, що індійські річки не можна використовувати для транспортних потреб увесь рік і що навіть у найкращий сезон вони були небезпечні[189].

Чимало праць описують, що Індія наприкінці XVIII століття була не менш розвинута за Англію[190]. Такі порівняння доволі проблематичні, зокрема через брак надійних даних про рівень виробництва і обсяги торгівлі. Крім того, часто не зважають і на низку інших умов, як-от рівень освіти й захворюваності. Однак ще важливіше те, чого такі порівняння не розглядають найістотніше — географічні передумови країни. Річ у тім, що тогочасна Індія в період між 1760 і 1820 роками просто не мала можливостей, щоб індустріалізуватися та модернізуватися.

Повноцінна історія про Індію у XVIII і на початку ХІХ століття охоплює й кілька інших аспектів, які стисло тут згадаю. Наприкінці XVIII століття, саме в ті роки, коли англійці перевернули з ніг на голову свою економіку, Індія постраждала від низки смертельних посух, що разом забрали життя мільйонів людей. Кастова система, згідно з якою 10—15 відсотків населення були далітами, або «недоторканими», гальмувала розвиток окремих індивідів у суспільстві. Другорядна позиція жінок, яку найкраще ілюструє поширена традиція спалювати вдів, так звана традиція саті, теж, схоже, мала значення для модернізації суспільства. Немає сумнівів, що суперництво між Францією та Британією за Індію, а також постійні війни між європейськими торговими компаніями, теж варто взяти до уваги, коли пояснювати тогочасні події. Але хай у що вірили правителі, хай які інституції вони будували і хай у країні було чимало протестантських підприємців, вони не могли розвинути тут механізовану промисловість, адже в той історичний період не було інших джерел енергії, крім водотоків.

Погляд, який обґрунтовує, що промислова революція почалася в певних регіонах Англії, а не в Китаї чи Індії через вирішальну роль водойм, значно відрізняється від панівних уявлень про поступ сучасного світу, що домінували останні 200 років.

Тому таку інтерпретацію варто розглядати паралельно з іншими теоріями та інтерпретаціями промислової революції — почасти, щоб знайти контраргументи, почасти, щоб обговорити потенціал досліджень суспільного розвитку, які зважатимуть на роль водойм. Водночас огляд різних інтерпретацій однієї з найважливіших подій в історії світу також становить головну частину історіографії. Те, як промислову революцію розуміли впродовж кількох поколінь, cформувало головні світогляди й досі впливає на дискусію про світ і те, як кожен із нас його розуміє[191].

Першу впливову традицію сприйняття промислової революції я називаю школою Європейської політично-ідеологічної унікальності (The European political-ideological uniqueness). У цьому напрямі наголошують, що причиною тріумфу Англії та Європи є їхні виняткові політичні й інституціональні цінності та традиції[192]. Прихильники цього напряму вважають, що саме такі ідеї та інституції — яких в Азії й на Близькому Сході не знайдеш — стимулювали будь-які інновації та підприємництво. Неєвропейським регіонам бракувало цих ідей та інституцій, тож вони не змогли індустріалізуватися, хоч загалом мали хороші, мабуть, навіть кращі природні та географічні передумови.

Тож лише Англія та Європа мали цінності й інституції, які могли здійснити революцію в способі виробництва та організації економіки й суспільства. Це пояснення покликається на перемоги раціоналізму та науковий прорив — новий, проактивний світогляд на чолі з такими постатями, як Галілей, Коперник і Ньютон[193]. У межах цієї традиції також часто говорять про французьких і британських філософів епохи Просвітництва, а також про досить самостійну позицію жінок у Європі на противагу Азії[194]. Також зазвичай зазначають важливість того, що політика відокремилася від релігії в Англії та Західній Європі, що країни мали досить фрагментований і тому плюралістичний політичний ландшафт, що роль держави була обмежена, що виникли інституції, які просували ринковий лібералізм і підприємництво, а також що — на відміну від Китаю та Індії — виникли соціальні групи та буржуазія, економічно зацікавлені у зміні засобів виробництва та створенні конкуренції на ринку[195]. Інакше кажучи, виникла система стимулів для приватних інвестицій[196].

Відомі та впливові тези німецького політолога Макса Вебера про роль релігії також типові для цього напряму, який наголошує на європейській культурній винятковості. У «Протестантській етиці та дусі капіталізму» Вебер пише про те, що, на його думку, було значенням кальвіністської доктрини напередвизначення. На Боже спасіння могли розраховувати лише обрані, тож кальвіністам не було гарантоване спасіння, зоставалося лише вірити. Робота ставала ліками проти сумнівів, а світський успіх — знаком Божої милості. Так виникло накопичення капіталу, його збереження та інвестування — тобто життєва філософія та практика, що становила основу капіталістичного мислення. За Вебером і всіма його послідовниками, розбіжності в ступені індустріалізації та модернізації між Європою та Сходом, а також між Північною, Південною та Східною Європою потрібно пояснювати різними релігійними традиціями, ідеями й етикою. Так, індустріалізацію Англії заохочував дух капіталізму, що його просували та підтримували протестантські герої-підприємці[197].

Різні варіанти теорій про культурну винятковість були поширені серед