Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Книжка американського політолога Френсіса Фукуями про світову історію являє собою сучасну та впливову версію такого розуміння англійського тріумфу. Згідно з Фукуямою, саме The Glorious Revolution, або «Славна революція», що відбулася в Англії наприкінці XVII століття, розпочала розвиток демократичного суспільства, заклавши в такий спосіб підвалини тріумфу Великої Британії[198]. Завдяки цій революції державна влада отримала нову форму політичної легітимності. Революція 1688—1689 років постановила, що уряди можуть легітимно правити, щойно отримають згоду на це від підданих. Така згода, що її державне керівництво отримало завдяки революції, посилила довіру до верховенства права і привела до встановлення конституційної монархії, а отже, до появи стабільного фінансового ринку. Фукуяма твердить, що велика розбіжність Великої Британії з іншими країнами полягала в тому, що в тих країнах правителі ані отримали згоди, ані прагнули її. Тому в майбутньому ці держави не змогли зібрати стільки податків, скільки Англія.

Тож, за Фукуямою, причина перемоги Англії доволі проста, але фундаментальна — тут уперше поєднали принцип могутньої держави й підзвітність уряду громадянам, що створена завдяки їхній згоді. Китай, своєю чергою, мав сильну, але не правову державу. В Індії існувало певне верховенство права, але сама держава була слабка. Тому обом цим країнам бракувало того унікального поєднання, яке забезпечило винятковий успіх Англії. Вирішальна мить, стверджує Фукуяма, сталася тоді, коли «цей пакет зібрали докупи». Так виникла модель суспільства, яка дуже сприяла економічному зростанню, тому змінила світ[199].

Ця обмежена вибірка важливих дослідників належить до широкої традиції інтерпретації, яка ґрунтується на різних видах політично-культурної винятковості. Основу цього погляду на те, чому одні країни стають багатими, а інші бідними, можна підсумувати так: «Усе визначає культура»[200]. Це переконання доволі логічно посприяло певній зарозумілості Англії, а відтак цілої Європи та Заходу. Історика Девіда Лендіса тут можна вважати за типового представника згаданого напряму: «Британцям вдалося, бо вони мали правильні цінності та культуру; вони мали сучасне уявлення про час, вони мали ринок, приватне підприємництво, і Англія давала народові “простір”. Вони не сумнівалися у своїх уміннях; вони знали, ким вони є»[201]. У такій інтерпретації промислова революція стає не лише яскравим прикладом того, як західні цінності сприяли модернізації, а й прикладом переваг західної економічної моделі. А історія промислової революції, за цією традицією, засвідчує, що всі країни, які воліють модернізуватися, мають дотримуватися ліберально-капіталістичної моделі та брати її за взірець. Отже, у межах цієї перспективи домінування Заходу вважають за легітимне, а решта світу зобов’язана Заходу, адже поступ усього світу в останні 200 років уможливили лише виняткові риси Заходу. І навпаки, неєвропейські райони з їхніми культурними, релігійними та інституційними традиціями самі винні, що зникли у вирі історії.

Іншу школу, яка домінувала в дебатах про події наприкінці XVIII і початку ХІХ століття, я називаю школою «Європейської експлуатації “інших”», або школою The European exploitation of ‘the other’[202]. Цей напрям не вважає, що Європа та Англія мали якісь особливі риси, яких не було деінде. Китай та Індія могли б так само повести світ революційним шляхом модернізації, якби європейцям не вдалося встановити нерівноправну міжнародну систему цінностей. Це сталося, бо європейці були хитріші, жадібніші й більш схильні користатися іншими, або просто їм вдалося стати першими — або й те, й інше. Тож Англії вдалося, а Китаю, Індії (та Османській імперії коли так) — ні — через корисливість різних видів, утіленій у всьому: від несправедливої торговельної системи до работоргівлі та колоніалізму.

Типовим і впливовим представником цього напряму є німецький історик Андре Ґундер Франк[203]. Він пояснював успіх Англії та Західної Європи «привілейованим доступом до заморських ресурсів». Вони пожинали «плоди заморського примусу та експлуатації». Тут ідеться про крадене золото та срібло з Південної Америки, за які вони могли «придбати […] квиток на азійський потяг». Водночас британці та європейці перешкоджали й гальмували розвиток «периферії» у встановленій ними світовій системі. У такий спосіб вони крали майбутнє в цих країн, водночас користаючись владою над ними.

Згідно з цією теорією, Європа й Англія зросли не самотужки, і точно не завдяки певній формі європейської культурної чи ідейної «винятковості»[204]; вони нажили статків, створюючи та користуючись стражданням інших. Саме ці надприбутки заклали підвалини індустріалізації. У межах цієї традиції інтерпретації саме користування колоніями фінансувало й уможливило промислову революцію в Англії та Європі. Глобальна політика Лондона не лише послугувала індустріалізації в Англії, а й знищила можливість такого розвитку в неєвропейському світі. Так, британці не лише віддали колоністів у жертву для власної наживи, але й знищили їх. Історик і пізніше прем’єр-міністр Тринідаду і Тобаго Ерік Вільямс[205] і британський історик та письменник Пол Ґілрой наголошували на вирішальній ролі работоргівлі для промислової революції та розвитку капіталізму[206]. Так звана Каліфорнійська школа — на чолі з істориком Кеннетом Померанцем — обстоювала думку, що три головні країни — Англія, Індія та Китай — були однаково розвинуті наприкінці XVIII століття, а британський і європейський успіх зумовлений глобальним балансом сил. Як пише Померанц:

«Не бувши унікальними, найрозвиненіші частини Західної Європи, схоже, мали важливі спільні економічні риси з густонаселеними регіонами Євразії — комерціалізацію, торгівлю товарами, землею та робочою силою, ринкову економіку, а також пристосування народжуваності й розподілу праці в домогосподарствах до економічних трендів»[207].

Отже, велику розбіжність між трьома країнами, що їх дослі­джую, тут пояснюють різною позицією в глобальному балансі сил і світових економічних процесах, які почалися після 1500 року і які Англії вдалося обернути на свою користь. Усі головні змінні були однакові, тож тріумф Англії варто пояснювати привілейованим доступом до чужоземних ресурсів і тим, що англійці, як і інші західні європейці, здобули ці ресурси за допомогою завоювання, експлуатації та примусу. Така традиція інтерпретації відкрила нові сфери для емпіричних досліджень і принесла нам корисні знання про те, як Захід і британці експлуатували неєвропейський світ[208].

Отже, дві впливові традиції інтерпретації пропонують відповіді, які вказують у протилежні напрямки. Це має передусім означати, що жодна з них не повністю коректна або повна. Після майже двохсот років досліджень позиції цих традицій радше зміцніли, а не ослабли. Дослідження промислової революції часто ставали зброєю на політично-ідеологічному полі бою, вони часто бували однобічні й консервативні. Крім цього, таким дослідженням зазвичай притаманна вузька хронологічна перспектива, загальна нечіткість і брак підстав для порівнянь. До того ж через значення результату для сучасної політики ці дослідження часто не проводили чіткої межі між причинами та передумовами й між необхідними та достатніми передумовами.

Жодна з двох чільних шкіл не може самотужки пояснити те, що сталося. Пояснювати тріумф Заходу «винятковою» європейською культурою — хибний