Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Якщо припустити, що цей хлоп також винний у зникненні Ірвінґа, — вставив Ґарднер, кинувши на неї застережливий погляд.

— Ти говориш як клятий адвокат, Дене, — сказав йому Том, але без жару. Він дивився в простір, розсіяно постукуючи пальцем по підборіддю. — А що там персонал похоронного бюро? Чи всі вони мають алібі на час зникнення Ірвінґа?

— Ми зараз перевіряємо, але, відверто кажучи, я не уявляю, щоб хтось із них стояв за цим. Ми знайшли тільки двох, хто працював там, коли орієнтовно ховали Вілліса Декстера. Їм обом за сімдесят.

— А Йорк?

— Він стверджує, що був на роботі з п’ятої ранку. І, перш ніж ви запитаєте, — ні, ніхто не може цього підтвердити, — Ґарднер говорив, наче його в куток загнали.

— Сюрприз, — пробурмотів Том. — Щось чути про цього таємничого працівника, якого він начебто наймав?

— Дуайт Чемберс? Ми досі шукаємо.

— Тобто ні.

Ґарднер зітхнув.

— Йорк залишається під підозрою. Але той, хто за цим стоїть, надто розумний, щоб звернути всю цю увагу на себе. Зараз ми проводимо повномасштабний обшук Стіпл-Гілл, завтра на цвинтарі буде повно преси. Справи в Йорка кепські, він — трупак, що б не трапилося, — чоловік скривився, усвідомивши, що сказав. — І каламбур був ненавмисним.

— З того, що я бачив, таке все одно не могло тривати довго. — Світло блиснуло на Томових окулярах, коли він підвівся з-за столу. — Можливо, Йорк воліє піти з тріском.

А можливо, він просто ще одна жертва. Але я притримав цю думку при собі.

Починало темніти, коли я виїхав на тиху, обсаджену деревами дорогу, де жили Том і Мері. Я б знову працював допізна, якби не запрошення на вечерю, і після денних перерв дратувався, що довелося перервати роботу. Але ненадовго. Вийшовши з моргу в сонячний вечір, відчув, як залізна хватка напруги полишила моє горло. Я не усвідомлював, що мене стискають ці залізні пальці, але зникнення Ірвінґа після пригоди з Кайлом напередодні вразило мене більше, ніж я очікував. Тепер перспектива випити кілька келихів і поїсти з друзями здавалася ідеальним тоніком.

Домівка Ліберманів — чудовий дерев’яний будинок, пофарбований у білий колір, що стояв на віддалі від дороги. Здавалося, він не змінився з першого разу, коли я його побачив, окрім тільки величного старого дуба, який панував над галявиною. Під час нашої першої зустрічі дерево було в розквіті сил, тепер велетень занепав — половина крислатих гілок була мертвою та голою.

Мері зустріла мене біля дверей і піднялася навшпиньки, щоб поцілувати в щоку.

— Девіде! Добре, що ти прийшов.

Вона постаріла, проте мала кращий вигляд за чоловіка. Піщаного відтінку волосся зблідло, але зберегло свій природний колір, і хоча обличчя вкрили зморшки, однак воно все ще сяяло здоров’ям. Небагато жінок за шістдесят можуть носити джинси, а от Мері вони пасували.

— Дякую, це так мило, — вона прийняла принесену мною пляшку вина. — Проходь до кабінету. Сем із Полом ще не доїхали, а Том розмовляє по телефону з Робертом.

Роберт був їхнім єдиним сином. Він працював у страховій сфері та жив у Нью-Йорку. Я ніколи не зустрічався з ним, і Том мало про нього говорив, але в мене склалося враження, що стосунки між ними непрості.

— Маєш чудовий вигляд, — Мері провела мене коридором. — Набагато кращий, ніж минулого тижня.

Я вечеряв з ними у перший вечір, як приїхав. Це здавалося так давно.

— Мабуть, то сонце, — сказав я.

— Ну, що б це не було, воно тобі на користь.

Вона відчинила двері в кабінет. Колись це була стара оранжерея, із великими рослинами та м’якими плетеними стільцями. Мері всадила мене й лишила на­одинці з кухлем пива, перепросила й пішла глянути, як там вечеря.

Обшиті панелями вікна оранжереї виходили в садок. У темряві виднілися високі силуети дерев, виразні у світлі жовтих вогнів сусіднього будинку. Гарний район. Якось Том сказав мені, що вони з Мері ледь не збанкрутували, купивши занедбану будівлю в сімдесятих, але жодного разу про це не пошкодували.

Відпивши холодного пива, я відчув, як потроху зникає напруга. Закинув голову на спинку крісла і думав про все, що сталося. Ще один день шкереберть: спочатку новини про Ірвінґа, потім візит Ґарднера з Джейкобсен — вони відірвали мене від справжньої роботи. Потім знову довелося відволіктися, вже по обіді, коли прибув аналіз амінокислот і летких жирних кислот у зразках тканини Террі Луміса. Том зайшов до секційної зали, де я обробляв останки жерт­ви з труни.

— Ну, ми помилялися, — заявив він без передмови. — Згідно з моїми підрахунками, час після смерті підтверджує розповідь менеджера курорту. Луміс був мертвий лише п’ять днів, а не близько семи, як ми гадали. Ось подивися, що думаєш.

Він простягнув мені аркуш із цифрами. Вистачило швидкого погляду, щоб погодитися. Том у таких речах не помилявся.

— Схоже, усе правильно, — сказав я, повертаючи їх. — Але я досі не розумію, як це може бути.

— Я теж, — він спохмурнів, дивлячись на розрахунки майже ображено. — Навіть якщо залишити обігрівач увімкненим… Я ніколи не бачив, щоб тіло настільки розкладалося за п’ять днів. Там же були лялькоподібні личинки, їй-богу!

Личинкам мухи потрібно шість-сім днів, щоб залялькуватися. Навіть якби ми з Томом обидва помилилися щодо часу з моменту смерті, вони не змогли б досягти цієї стадії розвитку принаймні ще цілу добу.

— Вони могли туди потрапити лише одним способом, — сказав я.

Том посміхнувся.

— Ти теж про це думав. Продовжуй.

— Хтось, мабуть, навмисне засіяв труп личинками. — Тільки це могло пояснити стан тіла Террі Луміса. Повністю дорослі личинки могли б одразу взятися до справи, не втрачаючи часу на очікування, поки яйця вилупляться. — Це не надто прискорить події, можливо, щонайбільше на пів доби чи добу. І все-таки, за наявності відкритих ран на тілі, цього, мабуть, вистачило.

Він кивнув.

— Особливо з обігрівачем, увімкненим, щоб підвищити температуру. А личинок на тілі було забагато, враховуючи те, що всі двері та вікна хатини лишалися зачиненими. Хтось явно вирішив підштовхнути природу. Кмітливо, але важко зрозуміти, чого вбивця сподівався досягти. Хіба що скаламутити воду на день-два.

Я теж про це думав