Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Можливо, цього було достатньо. Пам’ятаєш, що сказала Діана Джейкобсен? Той, хто за цим стоїть, намагається щось довести. Можливо, це був ще один шанс показати, який він розумний.

— Можливо, — Том задумливо всміхнувся і продов­жив: — Взагалі дивно, звідки він так багато знає про все це, правда?

Тривожна думка.

Я все ще міркував про це, коли Том прийшов до оранжереї. Свіжо поголений і переодягнений, з оманливо здоровим рум’янцем, що буває після гарячого душу.

— Перепрошую. Наша чергова щомісячна бесіда, — сказав він. Мене здивувала гіркота в його голосі. Він усміхнувся, ніби погоджуючись, і, зітхнувши, опустився в крісло. — Мері дала тобі випити?

Я підніс пиво.

— Так, дякую.

Він кивнув, але все ще здавався якимось відсторо­неним.

— Усе добре? — запитав я.

— Звісно, — він роздратовано щипнув підлокітник крісла. — То Роберт. Він мав приїхати за два тижні. Тепер, виявляється, у нього не буде часу. Я сам не сильно переживаю, а от Мері дуже його чекала, а тепер… Ну, добре. Ось тобі й діти.

Іронія не спрацювала, бо Том згадав мої обставини. Невинна обмовка, але Томові, мабуть, на душі полегшало, коли дверний дзвінок сповістив, що приїхали Сем із Полом.

— Вибачте, спізнилися, — перепросив Пол, коли Мері провела їх до оранжереї. — Дорогою додому в мене спустило колесо — сто років те кляте мастило з рук змивав.

— Ви вже на місці. Саманто, ти просто сяєш, — Том потягнувся поцілувати гостю. — Як справи?

Сем опустилася в крісло з високою спинкою, їй було незручно пересуватися через роздутий живіт, але вигляд вона мала свіжий і здоровий, світле волосся зібране у хвіст.

— Не терпиться вже. Якщо маля не поквапиться, ми ще довго сваритимемося.

Том засміявся.

— Почне бігати до школи — озирнутися не встигнеш.

Настрій у нього покращився з приїздом гостей, і, коли ми сіли за обід, атмосфера стала легкою й невимушеною. Обід був простим, без претензій — запечений лосось із картоплею в мундирі та салатом, — але Мері чудово куховарила, їй вдалося зробити прості страви особливими. Коли вона подавала десерт, гарячий персиковий пиріг із морозивом, Сем нахилилася до мене.

— Як ти? Трохи відійшов, відколи я тебе бачила минулого разу? — запитала вона стиха, щоб не почули.

Це було в ресторані, де я думав, що відчув парфуми Ґрейс Стракен. Здавалося, минуло кілька тижнів, а не кілька днів. Відтоді багато чого сталося.

— Мабуть, так, — усміхнувся я, — чесно кажучи, почуваюся досить добре.

Хвилину-дві вона розглядала мене.

— Так, і на вигляд теж, — потиснувши мою руку, вона повернулася до основної розмови.

Після їди Мері та Сем зникли на кухні, щоб варити каву, відмовившись від нашої допомоги.

— Ви добре знаєте, що хочете поговорити про справи, а в нас із Сем є важливіші речі.

— Закладаймося, що вони теревенитимуть про дітей? — запитав Том, коли жінки вийшли. Він потер руки. — Ну, я, наприклад, вип’ю бурбону. Бажаєте приєднатися? У мене є пляшка «Блантонс», і я шукаю привід її відкоркувати.

— Трішки, — сказав Пол.

— Девід? Або є скотч, якщо хочеш?

— Бурбон — чудово, дякую.

Том зайнявся баром, дістаючи склянки та особливу пляшку з мініатюрним конем і жокеєм на вершечку.

— Є лід, але, якщо я зайду на кухню, Мері зачитає мені акт про порушення сухого закону. Бачу, Девіде, що ти з нею заодно.

Я не збирався відповідати. Іноді обмеження може принести більше шкоди, ніж користі. Том вручив нам кожному по склянці, а потім підняв свою.

— Ваше здоров’я, панове.

Бурбон був м’яким із присмаком паленої карамелі. Ми сьорбали мовчки, смакуючи. Том прочистив горло.

— Поки ви обидва тут, я хочу вам дещо сказати. Тебе це не стосується, Девіде, але теж послухай.

Ми з Полом перезирнулися. Том задумливо дивився на свій бурбон.

— Ви обидва знаєте, що я планував перенести свій вихід на пенсію до кінця літа. Ну, я вирішив не чекати так довго.

Пол поставив склянку.

— Ти жартуєш.

— Пора, — просто сказав Том. — Мені дуже шкода, що я так зненацька кажу, але… Ну, це не секрет, що моє здоров’я останнім часом не дуже. До того ж мушу думати, як краще для Мері. Я вирішив, що кінець наступного місяця — годиться. Це лише на кілька тижнів раніше, ніж планувалося, і це не означає, що Центр зупиниться без мене. Відчуваю, що наступний директор буде гідний.

Том натякнув на Пола, але він, здається, не помітив.

— Ти ще комусь сказав?

— Тільки Мері. Наступного тижня відбудуться збори факультету. Збираюся там оголосити. Але я хотів, щоб спочатку дізнався ти.

Пол усе ще стояв приголомшений.

— Боже, Томе. Я не знаю, що сказати.

— Ну, наприклад, «Бажаю добре відпочити на пенсії», — Том усміхнувся. — Це не кінець світу. Наважуся сказати, я все одно продовжу консультувати. До біса, я зможу навіть пограти в гольф. Тож не розки­саймо. Ще тост?

Він потягнувся за пляшкою «Блантонс» і поновив наші чарки. У горлі в мене стояв клубок, але я знав, що Том не хоче, щоб ми сиділи тут з похмурими пиками. Я підняв келих.

— За новий початок.

Він цокнувся зі мною.

— Я вип’ю за це.

Його оголошення додало гірко-солодкого присмаку решті вечора. Мері сяяла, коли вони із Сем повернулися, але її очі блищали від сліз. Сем не намагалася приховати свої сльози, обіймаючи Тома так сильно, що йому довелося нахилитися до її великого живота.

— Тішуся вами, — вона витерла очі.

Сам Том широко всміхався й розповідав про їхні з Мері плани, стискаючи руку дружини. Проте смуток був відчутний весь вечір, і привітання не могли його приховати. Том не просто йшов на пенсію.

Це був кінець епохи.

Саме тоді я по-особливому радів тому, що прийняв його пропозицію допомогти в розслідуванні. Він сказав, що це буде наш останній шанс попрацювати разом, але я навіть не підозрював, що це буде його остання справа. Чи здогадувався сам він тоді про це?

Повертаючись до свого готелю відразу по опівночі, я докоряв собі за те, що не оцінив можливості, яку мені надали. Я відкинув останні сумніви і наказав собі максимально використати роботу з Томом, поки вона є. Ще день-два — і все буде