Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Принаймні я так думав. Краще треба було думати.

Наступного дня знайшли ще одне тіло.

***

Зображення формуються повільно, з’являючись, як привиди, на чистому аркуші паперу. Лампа опромінює криваво-червоним світлом маленьку комірчину, ти чекаєш відповідного моменту, а потім підіймаєш контакт­ний лист із лотка з проявником та занурюєш його в чисту воду, перед тим як помістити у фіксаж.

Ось. Ідеально. Не усвідомлюючи цього, ти, придихаючи, насвистуєш собі під ніс, — тихий видих, без певної мелодії. Хай як там тісно, тобі подобається бути в темній кімнаті. Схожа на келію ченців: спокійну та медитативну, самодостатній світ сам у собі. Купаючись у трансформуючому карміновому світлі кімнати, почуваєшся відрізаним від усього й можеш зосередитися на тому, щоб оживити зображення, перенесені на глянцевий фотопапір.

Що ж, так і має бути. Гра, у яку ти граєш, змушуючи БРТ та їхніх так званих експертів ганятися за власними хвостами, може стати бажаним полегшенням, вона лестить твоєму его. Бачить Бог, ти заслуговуєш на те, щоб побалувати себе після всіх жертв, на які довелося піти. Але не варто забувати, що це лише спосіб відволіктися. Саме в цій маленькій кімнаті відбувається головне — справжня робота.

Немає нічого важливішого за неї.

Щоб досягти цього етапу, пішли роки навчання методом проб і помилок. Твоя перша камера була з ломбарду, старий «Кодак інстаматик». І ти тоді був надто недосвідченим, щоб знати його властивості: він погано пасує для твоїх потреб. Кодак тоді міг зафіксувати момент, але не дуже детально. Надто повільний, надто розмитий, надто ненадійний. Недостатньо точності, потрібного контролю для того, що ти хотів.

Відтоді ти пробуєш інші. Якийсь час тобі подобалися цифрові камери, але, попри всю їхню зручність, зображенням бракує — і тут ти посміхаєшся собі — бракує душі плівки. Пікселі не мають глибини та резонансу, якого ти шукаєш. Незалежно від того, наскільки висока роздільна здатність, наскільки правдиві кольори, вони все одно є лише імпресіоністичним наближенням до свого об’єкта. А от плівка фіксує щось з його суті, передає те, що виходить за межі хімічного процесу. Справжня фотографія створюється світлом, чистим і простим: пензлем фотонів, що залишає слід на полотні плівки. Між фотографом і об’єктом знімання існує фізичний зв’язок, який вимагає тонкої оцінки та майстерності. Перетримаєш у хімічній суміші — і зображення стане темною плямою. Недостатньо довго — і маєш блідий відбиток, який не відбувся, і ти його просто передчасно відбраковуєш. Так, плівка, безсумнівно, складніша, вимогливіша.

Але ніхто не казав, що квест має бути легким.

І ось що це таке — квест. Твій власний Святий Ґрааль, тільки ти точно знаєш: те, що ти шукаєш, існує. Ти це бачив. І те, що ти побачив один раз, можеш побачити знову.

Зазвичай ти нервуєш, виймаючи контактний аркуш із лотка з фіксажем — обережно, бо раніше хлюпнув собі рідиною в очі, промиваючи його холодною водою. Це момент істини. Коли ти повернувся, той чоловік був насторожений і готовий, страх і очікування довели його до потрібної кондиції, тривога на межі, як і завжди. Хоча ти намагаєшся не надто надіятися, відчуваєш неминуче очікування, розглядаючи глянцевий аркуш, щоб побачити, що вийшло. Але збудження зникає, коли ти, вдивляючись у кожне з мініатюрних зображень, відкидаєш їх одне за одним.

Розмиті. Ні. Ні.

Марно!

У раптовому нападі божевілля ти розриваєш фотопапір навпіл і відкидаєш його геть. Жбурляєш лотки для проявлення, валиш їх на підлогу, розбризкуючи хімікати. Здіймаєш руку, проводиш по полицях, заставлених пляшками, приходиш до тями. Стиснувши кулаки, стоїш у центрі темної кімнати, груди здіймаються й опускаються, ти намагаєшся стриматися.

Сморід розлитих фотореактивів наповнює маленьку комірчину. Раптовий гнів зникає, коли ти озираєш весь цей безлад. Починаєш мляво підбирати кілька розірваних клаптів, зрештою кидаєш цю спробу. Може, почекати. Хімічні випари надзвичайно сильні, і трохи рідини бризнуло на твою голу руку. Уже щипає, і ти знаєш з минулого досвіду, що буде пекти, якщо не змити.

Уже спокійніший, покидаєш темну кімнату, твоє розчарування слабшає. Ти вже звик до такого, тож немає часу на цьому зупинятися. Тобі надто багато потрібно зробити, надто багато підготувати. Думки про це відновлюють розмірений крок. Невдачі завжди засмучують, але ти маєш тримати все під контролем і дивитися в перспективі.

Завжди є наступний раз.

Розділ 11

Том зателефонував наступного ранку, я саме збирався виходити з готелю.

— БРТ знайшло людські останки в Стіпл-Гілл, — він замовк. — Цього разу не поховані.

Щоб не їхати двома машинами, він забрав мене від готелю. Ми вже не сперечалися щодо того, чи варто мені вирушати з ним, — лише мовчазна угода, що він не намагатиметься впоратися сам. Я гадав, як почувається Том після вчорашньої розмови, чи не шкодує, що оголосив про свою відставку. Може, й шкодував, але добре це приховував.

— Тож… як ти почуваєшся? — запитав я, коли ми рушили.

Він знизав плечима:

— Вихід на пенсію — то не кінець світу. Життя триває, адже так?

Я погодився.

Коли ми наближалися до пофарбованих воріт Стіпл-­Гілл, сонце вже піднялося. Густий хвойний ліс, що оточував галявину, здавався непроглядним, наче серед щільно збитих стовбурів ще панувала ніч.

Офіцери поліції у формі стояли біля воріт кладо­вища, не пропускаючи преси, яка вже зібралася під парка­ном. Напевне, просочилася звістка про нову ­знахідку. Вона перекрила новину про ексгумацію — і спраглі ЗМІ накинулися на цю свіжину. Том при­гальмував, щоб показати своє посвідчення, а один з фотографів уже присів, щоб клацнути нас через вікно машини.

— Скажи йому, що мій автограф коштує десять доларів, — пробурчав Том, в’їжджаючи всередину.

Ми проминули могилу, ексгумовану напередодні, і наблизилися до головної будівлі. Каплиця Стіпл-Гілл, мабуть, була споруджена в 1960-х роках, коли американський оптимізм поширювався навіть на похоронну індустрію. Такий собі модернізм на мінімалках: одноповерховий будинок з пласким дахом, який тяжів до стилю Френка Ллойда Райта[12], проте так і не дотягнув. Стіна біля входу, складена з кольорових скляних блоків, забруднилася і потріскалася. Пропорції будівлі вражали непропорційністю: я ніяк не міг уторопати, що саме тут не так. На пласкому даху височів шпиль, такий же недоречний, як відьомський капелюх на столі. На його вершині встановили металевий хрест, схожий на дві нашвидкуруч склепані іржаві балки.

Ґарднер стояв біля каплиці й розмовляв із групою агентів-криміналістів, їхні білі комбінезони вже були заплямовані й брудні. Він побачив нас і підійшов.

— Там, позаду, — повідомив без передмови.

Коли ми рушили за слідчим, обходячи каплицю,