Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

І тепер знала, ким я так переймаюсь.

Я пригадала її останній погляд, який вона кинула на мене, стоячи в пітьмі проходу.

І зрозуміла, що ця тварюка робитиме далі.

Фоє долішнього ярусу було порожнє. Його ледве-ледве освітлювали електричні свічки по стінах.

Коли я востаннє бачилася з Локвудом, він сказав, що вестиме свої пошуки нагорі, на балконах та в ложах обох верхніх ярусів. Зараз, виходить, він десь недалеко... Але ж тут було стільки різноманітних сходів та коридорів! Я вирішила розпочати з самісінького верха і поволі просуватись униз.

«Їй потрібна пасивна жертва, найкраще — з якоюсь душевною раною...» — пригадались мені Джорджеві слова.

Наближаючись до чергових сходів, я побачила, що мені назустріч прямує Голлі.

— А де Локвуд? — запитала вона.

— Що? — зупинилась я. — Те саме я хотіла спитати в тебе.

— Хіба він не казав тобі, куди збирається?

— Коли?

— Щойно, коли розмовляв з тобою.

Я вирячилась на неї:

— Я щойно не розмовляла з ним! Я вже давно його не бачила, Голлі!

Обличчя Голлі пересмикнулось, і вона поглянула на мене своїми темними переляканими очима.

— Але ж... ви щойно були разом на балконі в бельетажі! Щойно, хвилини зо дві тому! Ви були там! — хоч її голос лунав наполегливо, я почула в ньому несподівану тремтливу нотку. — Я була певна, що це ти! А далі ти махнула йому рукою, й він пішов за тобою до дверей...

— Не за мною, Голлі.

Ми перезирнулись. Тоді я витягла рапіру, Голлі зробила те саме — ми помчали вперед і нарешті штовхнули двері, що вели на балкон.

— Коли це було? — коротко спитала я. — Як давно?

— Хвилини зо дві тому... Я була в горішній ложі і звідти побачила вас...

— То була не я, розумієш? Чому ти вирішила, ніби це я? Хіба вона, нехай їй дідько, скидалась на мене?! Чим? Обличчям? Убранням?

— Я... я не помітила твого... тобто її обличчя. Вона здалась мені темноволосою. А може, то була просто тінь...

— Просто тінь?! — не витримала я.

— Вона ще так стояла, вимахувала руками... точнісінько як ти!

Атож. Ця тварюка все-таки була за життя актрисою! Розмовляючи далі, ми опинились на крутих сходах долішнього ярусу, і нас знов огорнула велична тиша глядацької зали. Від перил балкона віддзеркалювались вогники ламп, із затінку, наче змії, звисали линви трапецій, а попереду, за головним проходом партеру, було видно сцену. Ми озирнулись, пробігли очима нескінченні ряди крісел, шукаючи знайомої постаті Локвуда, однак не помітили нічого.

— Він міг вийти з зали крізь бічні двері, — показала рукою Голлі. — І спуститись униз іншими сходами. Цей театр — справжнісінький лабіринт...

Я не відповіла нічого. В моєму серці піднімався чорний страх, немов фонтан нафти, який от-от вирветься з свердловини...

«Він піде в морок...»

Я стисла зуби, щоб затамувати тривогу. Голлі сказала правду. Цей театр — справжній лабіринт. Бігати ним просто так було марно. Локвуд зараз міг бути де завгодно. Де завгодно...

А чи справді? Хоч привид з’являвся в різних місцях театру, мета його завжди була одна й та сама — заманити свою жертву на сцену. Чарлі Бада врятували, коли він прямував туди коридором... А Сід Морісон — єдиний, хто справді перебував тоді на сцені? Його врятувати не вдалося, він помер просто за лаштунками.

Тепер Красуня кликала туди нас. Чому б і ні? Адже вона й сама там померла...

Я підбігла до перил і поглянула з балкона вниз.

Спочатку я нікого не побачила, а далі... Що ж, Нещадній Красуні слід віддати належне — нашою нинішньою тактикою вона скористалась якнайкраще. Терпляче вичікувала, поки ми розійдемось, а далі, обравши жертву, розпочинала свою виставу. От і зараз ми були розсіяні по різних місцях і безпорадні: ми з Голлі — на горішніх ярусах, Джордж — у підвалі, Кіпс — узагалі бозна-де, а Локвуд...

Ось він, Локвуд. Неквапом прямує центральним проходом, та в його ході помітне щось механічне, незграбне. А потім мені здалося, що я бачу перед ним темну хмаринку, яка вабить його за собою.

Я окликнула Локвуда на ім’я. Тоді закричала на весь голос. Голлі, що стояла біля мене, підхопила мій крик. Та, на жаль, якщо в залі зі сцени було чути кожне слово, то тут усі звуки миттєво згасали. Локвуд навіть не обернувся, а от тінь, що пливла попереду нього, почула нас і полинула ще швидше, щоб якнайскоріше привести свою жертву на сцену.

— Мерщій, Люсі! — Голлі потягла мене за рукав. Вона, зрозуміло, дійшла тих самих висновків, що і я. — Нам треба потрапити вниз!

— Так... — навіть ще не вимовивши цього коротенького словечка, я знала, що зробити це ми не встигнемо. Надто вже багато попереду дверей, коридорів, сходів, які нам треба подолати... Часу в жодному разі не вистачить. — Іди сама, — сказала я. — Біжи щодуху.

— А ти?

— Біжи, Голлі!

Вона хутко зникла, залишивши по собі легенький аромат парфумів. Вона була чудовим агентом, що виконує накази без заперечень. Щоправда, якби вона довідалась про мій задум, то, може, й засперечалася б.

А я, правду кажучи, ледве впізнавала саму себе.

Я вимкнула власний розум, який наполегливо радив мені заховатись за першим-ліпшим кріслом. А моє чуття тим часом шукало виходу зі становища і прораховувало різноманітні, навіть неймовірні, варіанти цього виходу. Тільки-но Голлі побігла, як я зосередила свою увагу на перилах балкона.

Локвуд тим часом уже поволі піднімався бічними сходами на сцену. Його рапіра безпорадно хилиталась на поясі, руки байдуже висіли. Жодної спроби боронитись я не помічала. З балкона мені було чітко видно, який він тонкий, вразливий. Перед ним досі пливла примарна тінь, однак тепер я вже не зважала на неї. Я вилізла на перила, з яких звисали линви кількох трапецій. Їхні кінці були прив’язані до металевої рами, що виступала над залою. Кожна линва тяглася від трапеції вперед і вгору, а далі зникала в пітьмі, під високою стелею.

Я стала на раму й відновила рівновагу, намагаючись не дивитись на далекі ряди крісел унизу. Найзручнішою мені видалась найближча линва, що нижче за інші провисала над залою. Тафнел казав, що завтрашню виставу відкриватимуть повітряні гімнасти, тож я знала, що для задуманого мною стрибка все