Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— І королю теж.

— Маріє! — обурилася Надя, але дівчина захихотіла.

Я здивовано витріщилася на них.

— Хочете сказати…

— Це лише чутки, — заспокоїла мене Марія.

Проте вони з Надею багатозначно перезирнулися.

Я подумала про вологі королеві губи, полускані судини у нього на носі та вродливу Женю в таких самих, як у прислуги, кольорах. Відштовхнула тарілку. Залишки апетиту зникли.

Здавалося, наче вечеря тяглася цілу вічність. Я гріла в руках склянку чаю і страждала від чергової порції нескінченних заклинательських балачок. Уже збиралася перепросити й утекти до своєї кімнати, як раптом двері позаду Дарклінґового стола відчинилися й у залі під куполом запала тиша.

Перед нами з’явився Іван і ледаче пішов до стола Заклинателів, навмисно ігноруючи погляди інших гришників. Мені здалося, наче я тону, щойно збагнула, що хлопець прямує простісінько до мене.

— Ходи зі мною, Старкова, — сказав він, підійшовши до нас, а потім глузливо додав: — Будь ласка.

Я відштовхнула стілець і звелася на ноги, які раптом здалися зробленими з холодцю. Невже Баґхра розповіла Дарклінґові, що я безнадійна? А може, Боткін сказав йому, якого фіаско я зазнала на заняттях? Гриші вибалушили на мене свої очі. У Наді аж відвисла щелепа.

Я пішла за Іваном через онімілу залу й вийшла в чорні двері. Хлопець повів мене коридором і завів до інших дверей, прикрашених Дарклінґовим символом. Неважко було здогадатися, що я опинилася в штабі. Вікон у приміщенні не було, а стіни вкривали великі мапи Равки. Вони були стародавні, виконані нагрітим чорнилом на шкурах тварин. В іншій ситуації я могла б розглядати їх годинами, торкаючись пальцями опуклих гір та звивистих річок. А тепер стояла, стиснувши руки у вологі кулаки. Cерце гупало у грудях.

Дарклінґ сидів у кінці довгого стола й переглядав стос документів. Коли ми увійшли, він підвів на нас погляд, і його схожі на кристал кварцу очі зблиснули в світлі лампи.

— Аліно, — озвався він. — Будь ласка, сідай. — Чоловік указав на стілець поруч із собою.

Я завагалася. Голос його не звучав розгнівано.

Іван знову зник за дверима, зачинивши їх за собою. Я проковтнула клубок, що застиг у горлі, та змусила себе перетнути кімнату й сісти на запропоноване Дарклінґом місце.

— Як минув твій перший день?

Я знову проковтнула клубок.

— Нормально, — прохрипіла у відповідь.

— Справді? — перепитав Дарклінґ, але злегка всміхнувся. — Навіть у Баґхри? Вона може трохи дратувати.

— Лише трохи, — вдалося витиснути з себе мені.

— Ти стомилася?

Я кивнула.

— Сумуєш за домом.

Я здвигнула плечима. Було б дивно, якби я сказала, наче сумую за казармами Першої армії.

— Думаю, трохи.

— Незабаром стане легше.

Я прикусила губу. Залишалося сподіватися на це. Я не була певна, скільки ще таких днів зможу стерпіти.

— Але тобі буде складніше, — повів далі чоловік. — Етерці рідко працюють на самоті. Пекельники об’єднуються в пари. Верескуни знаходять собі партнерів серед Плиноробів. А ти у нас одна-єдина.

— Авжеж, — стомлено погодилася я.

Була не в настрої слухати, яка я особлива.

Дарклінґ підвівся.

— Ходи зі мною, — запросив він.

Серце знову застукотіло в грудях. Чоловік вивів мене зі штабу й повів черговим коридором. Указав на вузькі двері, ненав’язливо заховані в ніші у стіні.

— Тримайся праворуч, і зможеш повернутися до гуртожитків. Я подумав, що тобі, можливо, не захочеться повертатися до головної зали.

Я витріщилася на нього.

— Оце й усе? — бовкнула. — Ти просто хотів дізнатися, як минув мій день?

Дарклінґ нахилив голову вбік.

— А ти чого чекала?

Від полегшення я аж засміялася.

— І гадки не мала. Тортур? Допиту? Суворої догани?

Чоловік злегка насупився.

— Я не чудовисько, Аліно. Попри те, що тобі, можливо, доводилося чути.

— Я не мала цього на увазі, — поспіхом запевнила я. — Просто… не знала, чого очікувати.

— Окрім найгіршого?

— Це стара звичка.

Я знала, що на цьому слід було зупинитись, але не змогла втриматися. Можливо, я не була щирою. Але він теж хитрував.

— Чому мені не слід тебе боятися? — запитала я. — Ти Дарклінґ. Я не кажу, що ти справді кинеш мене до ями чи відправиш кораблем до Цибеї, але ти, безсумнівно, міг би це зробити. Ти можеш розрізати людей навпіл. Гадаю, я не кривитиму душею, якщо злегка боятимусь тебе.

Чоловік довго розглядав мене, і я страшенно пожалкувала, що не втримала язика за зубами. Та раптом на його обличчі промайнула знайома напівусмішка.

— Можливо, це правда. Я сію навколо трохи страху. Чому ти це робиш? — раптом запитав він.

— Що роблю?