Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Спогади теж не давали мені спокою.

Мої думки кружляли, вперто повертаючись до життя на острові, й, пригадуючи дні, самотньо прожиті тут, я порівнював перші, нехай складні, але безтурботні роки з тим станом страху й розпуки, у якому я перебував відтоді, як знайшов людський слід на піску. Потім я поступово звик до такого становища і примирився. А коли біля моїх берегів розбився корабель і надія, якщо не на визволення, то на зустріч із кимось, духовно близьким мені, знову згасла, мені нічого не лишалося, окрім жити, як колись, як і протягом усіх минулих років.

Та нічого вдіяти. Я вперто чіплявся за будь-яку можливість утекти. Я не боявся дикунів; адже десь існує інший, величезний світ, думав я, тож чому б не спробувати вирватися туди? «Імовірність загинути велика, це так, – казав я собі, – одначе смерть покінчила б із усіма моїми муками. Адже колись в Африці я наважився втекти з полону. Якщо я зможу дістатися материка або ризикну плисти вздовж узбережжя, то рано чи пізно зустріну корабель, а може, й поселення європейців…

Усі ці думки були плодом моєї розпаленої уяви, але вони так цікавили й хвилювали мене, що я не помічав нічого навколо.

Якось дощової ночі мені наснився дивний сон.

Я вийшов, як звичайно, вранці зі своєї фортеці та відразу помітив дві великі піроги, що причалили до мого берега. Із них вилізли одинадцять розмальованих дикунів. Дванадцятого тубільця, зі зв’язаними руками, вони тягли за собою по піску. Раптом полонений вирвався і стрімголов помчав просто в мій бік. Я розгубився, але подумав, що він біжить ховатися в гай, і лишився стояти на місці. Несподівано бранець повернув до частоколу, ніби відчував, що за ним йому буде безпечніше. Я побачив, що погоні за втікачем немає, і вийшов йому назустріч, намагаючись якомога приязніше посміхатися і підбадьорити його жестами. Тоді він кинувся до мене і впав навколішки, благаючи про порятунок…

Потаємним ходом я провів дикуна до свого будинку, і він став моїм другом і слугою. Я подумав уві сні: «Ось хто міг би бути моїм проводирем на незнайомій землі, оскільки він знає всі її небезпечні стежки й розповість, у якому напрямку лежить шлях до свободи…»

Із цією надією я прокинувся, радісний та окрилений. Тим гіршим було моє повернення до дійсності, тим сильнішими – розчарування й туга.

І все-таки сон цей мав таємний сенс.

Я подумав: а може, мені захопити одного з дикунів, які припливають на острів, і найкраще – з тих, хто приречений на загибель? Це був би єдиний спосіб вирватися звідси. План, над яким я все більше розмірковував, був надто відчайдушним, щоб на нього можна було відразу зважитися. Одначе я вже не думав про те, які небезпеки пов’язані з ним. Я міг би здолати кількох дикунів, але якщо їх виявиться, як у моєму сні, майже дюжина, битися з ними буде тяжко, особливо якщо я не наважуся вбити на місці всіх до одного. У мене є рушниці, отже, так чи інак проллється кров, – але ж я не жорстокий варвар! Та й ідеться не про самозахист, а про навмисний і продуманий напад на людей, які, хоча є моїми жорстокими й підступними ворогами, таки не припиняють бути людьми. Я не міг уявити себе в ролі холоднокровного вбивці.

У моїй душі тривала запекла боротьба, поки нарешті не перемогло пристрасне бажання залишити острів. Я вирішив напасти на дикунів і захопити одного з них. Я мав тільки обміркувати деталі. Від сьогодні я чекатиму гостей, а коли ті припливуть на острів, віддамся на волю долі й обставин…

Усе вийшло зовсім не так, як я собі гадав.

Згідно зі своїм планом, розробленим до дрібниць, я спостерігав за узбережжям удень і вночі доти, доки мій бойовий запал не почав угамовуватись, а господарство не занепало. Я так часто перебував поза будинком, що, здавалося, і сам поступово дичавів. Найгірше було те, що тубільці, схоже, не збиралися з’являтися на моєму острові. Я став нетерплячим і злим, і від цього бажання досягти поставленої мети несподівано відродилося з іще більшою, ніж раніше, силою. Наскільки я був обережний колись, прагнучи уникнути зустрічі з людожерами, настільки ж палко я тепер прагнув зіткнутися з ними.

Утім, силкуючись, я повернувся до щоденних справ і турбот, дозволивши випадку вирішувати мою долю.

Розділ 35

Кінець самотності

Минуло ще півтора року.

І от якось рано-вранці, коли я повертався зі своєї далекої ферми та вже зійшов на пагорб, щоби потім спуститися до будинку, у моєму полі зору з’явилися п’ять пірог тубільців. На мій величезний подив, вони наближалися до тієї частини узбережжя, де я оселився.

Причаївшись, я спостерігав за пірогами, поки вони не причалили до берега. Дикунів у них було набагато більше, ніж зазвичай, і мене це відразу збентежило, тому що я не розраховував зіткнутися з такою кількістю людожерів, що одночасно з’явилися на острові. До моїх планів не входив нерівний бій з юрмою горлорізів, результат якого ніхто не взявся б передбачити.

Я кинувся вниз, до підземного ходу, дістався додому й заходився готувати рушниці та мушкети до можливого нападу й оборони. Проте довго сидіти без діла у своїй фортеці я не зміг. Сповнений жагучої цікавості й бажання попри геть усе випробувати долю, я схопив заряджену рушницю, підзорну трубу, шаблю та порохівницю й тим самим шляхом, але у зворотному напрямку, пішов до пагорба й незабаром опинився на його вершині.

Мій спостережний майданчик був порожній, я підповз до краю та глянув у трубу. Усі п’ять пірог глибоко увіткнулися носами у прибережний пісок, а дикуни розсіялися хто куди, одначе більшість із них перебували недалеко від води. Я нарахував понад тридцять чоловік. Деякі з напівголих тубільців розкладали багаття, решта, пританцьовуючи, босими п’ятами утрамбовували пісок.

Раптом я завмер і затис рот долонею. Мені заледве вдалося стримати крик, що так і рвався з горла.

Натовп дикунів тягнув із піроги до багаття двох нещасних жертв, очевидно, призначених для трапези. Одного чоловіка людожери відразу ж повалили на землю, вдаривши по голові важким дрюком, відтак з’юрмилися над полоненим, розмахуючи списами. Другого тубільця тримали за руки, готуючи до тієї самої долі. Я не розібрав, що сталося, аж раптом