Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Це було все, що Олівер довідався від неї. Старенька пані була така добра і так піклувалася про нього за його хвороби, що Оліверу не хотілося журити її, і він, щиро намагаючись не думати більше про портрет, почав уважно слухати її нескінченні оповідання про її добру й милу красуню-дочку, що жила на селі разом зі своїм добрим і милим красенем-чоловіком, про її доброго, доброго сина, що служив за клерка в одній комерційній конторі у Вест-Індії й надсилав своїй матері акуратно чотири рази на рік додому такі ласкаві та шанобливі листи, що від самої згадки про них на очі їй виступали сльози. Набалакавшись досхочу про своїх любих діток і про свого любого покійника-чоловіка, що помер – пом’яни його душу, Господи милосердний! – лише двадцять шість років тому, бабуся не зчулася, як час чаювати нахопився. Після чаю вона почала вчити Олівера гратися в дурника; Олівер вивчився цієї штуки в одну мить, і вони програли дуже серйозно і з великим зацікавленням аж до самого вечора, а тоді, напившись трохи теплої води з вином і заївши її рум’яною грінкою, хворий ліг спати у своє м’якеньке ліжко.

Щасливі це були дні! Олівер потроху одужував, а навколо нього все було таке чисте, спокійне, статечне, і всі були добрі й привітні, і після вічних свар та гармидеру, в яких точилося поки що все його життя, він почував себе мов у Бога за пазухою.

Скоро він змігся стати на ноги, містер Броунлоу купив йому новеньке вбрання, нові черевики й нову шапочку, а із старою одежею дозволив йому зробити що завгодно; отже, він попрохав добродушну покоївку (що ставилась до нього дуже ласкаво, коли він був хворий) продати всі ці речі якому-небудь тандитникові, а гроші взяти собі. Покоївка не примусила себе припрошувати, і коли Олівер побачив з вікна вітальні, як тандитник загорнув у свій клунок його речі і подався з ними за ворота, він аж підскочив з радощів, що нарешті позбувся свого лахміття і ніколи, ніколи більше в світі його не вдягне на себе. Сказати на правду, це була не одежа, а лахміття, та й все життя своє Олівер іншої не носив, і подарунок містера Броунлоу був його першим справжнім убранням.

Одного вечора, приблизно за тиждень після події з портретом, Олівер сидів у кімнаті місіс Бедвін і вів з нею милу розмову, коли це містер Броунлоу надіслав сказати, що бажає його бачити і, якщо йому не тяжко, просить його на часинку до свого кабінету.

– Спаси й захисти нас, Боже! Помий швиденько руки, Оліверчику, стривай, ось я тебе розчешу, голуб’яточко моє! Ой, Боженьку! Якби знаття, що він тебе покличе, я б тобі комірця чистенького одягла, обмила б, обчистила, ти б у мене був як огірочок! – заметушилася місіс Бедвін.

Олівер слухняно виконав усі схвильовані накази старенької, і хоч як вона ремствувала на те, що не встигла навіть зафалдувати рюша на його сорочечці, хлопчик, попри всі хиби свого туалету, був дуже гарненький, тендітний, і місіс Бедвін, пильно оглянувши його з голови до п’ят, мусила-таки визнати нарешті, що він і без рюша чудесно виглядає.

Підбадьорений цією похвалою, Олівер тихенько постукав у двері кабінету. З дозволу містера Броунлоу він відхилив двері й опинився у невеличкій, переповненій книгами кімнаті, що виходила у гарнесенький садочок. Перед вікном стояв стіл, за яким у м’якому кріслі з книжкою в руці сидів містер Броунлоу. Побачивши Олівера, він відклав набік книжку й покликав його сісти побіч себе.

Олівер слухняно сів, мовчки дивуючись, як це деякі люди потрапляють перечитувати таку силу книжок, написаних, мабуть, для того, щоб зробити світ мудрішим (але треба сказати, що ця думка дивувала, дивує й завжди дивуватиме багатьох людей, значно досвідченіших за малого Олівера).

– А що, багато тут хороших книжечок, дитино? – мовив містер Броунлоу, слідкуючи за тим, з якою цікавістю оглядає Олівер полиці, що сягали аж по саму стелю.

– Так, дуже багато, сер, я ще ніколи не бачив такої сили.

– Якщо будеш слухняним, то їх усі перечитаєш, – ласкаво провадив дідусь, – а це тобі більше сподобається, аніж розглядати їх зверху, – а втім, не раз у раз, бо є багато книжок, в яких палітурки й корінці багато кращі за їх зміст.

– Це десь, либонь, у он тих важких томів? – показав Олівер на тиснені золотом грубезні фоліанти на поличці.

– Е ні, не завжди так, – усміхнувся старий пан, провівши рукою по Оліверовій голівці. – Є багато книжок таких самих важких, але значно менших на око. А чи хотів би ти стати розумним-розумним і писати, як виростеш, книжки?

– Ні, сер, я волів би їх читати, – одказав Олівер.

– Що? Ти не хочеш бути письменником? – здивувався містер Броунлоу.

Олівер на хвилю замислився, а потім сказав, що все-таки, на його думку, краще бути книгарем; дідусь зареготався від щирого серця й скрикнув, що Олівер сказав крилате слово; дуже стішило це хлопчика, хоча він не зрозумів, яке саме було це слово.

– Гаразд, гаразд, не турбуйся, – заспокоїв його, трохи відійшовши, містер Броунлоу. – Ми тебе до письменництва не будемо навертати; краще навчимо якогось доброго ремества – хоча б цеглу робити.

– Красно дякую, сер, – серйозно відповів хлопчик.

Старий джентльмен знову засміявся з його поважної міни й сказав щось про його дивовижний інстинкт, але не добравши гаразд, у чому саме річ, Олівер не звернув на ці слова особливої уваги.

– А тепер, мій хлопчику, слухай уважно те, що я тобі говоритиму, – почав містер Броунлоу ще ласкавішим (якщо це взагалі було можливо), але багато серйознішим тоном, якого Олівер від нього ще ніколи не чував. – Я говоритиму з тобою просто й прямо, бо гадаю, що ти годен мене зрозуміти не згірше за дорослу людину.

– Ні, ні, тільки не кажіть, що ви мене хочете відіслати звідси, сер, благаю вас! – скрикнув Олівер, збентежений цим серйозним початком. – Не виганяйте мене на вулицю! Візьміть мене за служника, тільки дозвольте залишитися тут! Не відсилайте мене назад у те пекло. Згляньтеся на бідного хлопця, сер!

– Люба дитино, – мовив старий пан, зворушений його палким благанням, – не бійся, я тебе не залишу на волю Божу, поки ти мене сам до цього не примусиш.

– О, ніколи, ніколи, сер!

– Я теж гадаю так і сподіваюся, що цього ніколи не буде, – провадив старий джентльмен, – мене