Читати книгу - "Кінь і його хлопчик"

– Звідки ти знаєш?

– То був не хто інший, як я. – Шаста від несподіванки роззявив рота і нічого на це не сказав, тож Голос продовжив: – Я був тим левом, який примусив тебе пристати до Аравіс. І я був тим котом, який утішав тебе серед мертвих. Я був той лев, який, поки ти спав, відганяв від тебе шакалів. Я був той лев, який додав коням нової сили, нагнавши на них страху, аби ти встиг вчасно зустріти короля Луна. І я був той лев, якого ти не пам’ятаєш, але який відштовхнув човна, у якому ти, мале дитя на порозі смерті, лежав, аби човен пристав до берега, де сидів старий рибалка, якому тієї ночі не спалось і який тебе взяв за сина.

– Тоді виходить, це ти поранив Аравіс?

– Так, я.

– Але навіщо?

– Дитино! – зауважив Голос. – Я зараз розповідаю тобі твою історію життя, а не її. Кожному я розповідаю лише його історію.

– Хто ти? – спитав Шаста.

– Я – це я і є, – сказав Голос, дуже глибоко і низько, та так, що задрижала земля; і знову: – Я – це я і є, – дзвінко, чітко й радісно, а потім втретє: – Я – це я і є, – прошепотів так лагідно, що ледве було чути, і все ж здавалося, що линуло звідусіль навколо тебе, немовби ці слова прошелестіло листя.

Шаста більше не боявся того, що голос належить звіру, який його може з’їсти, чи того, що це голос примари-мерця. Та його охопив новий і зовсім інший трепет. А ще він відчув радість.

Тим часом чорний туман перетворювався на сірий, а сірий туман – на білий. Ці зміни, мабуть, почалися ще певний час тому, та поки Шаста говорив з Істотою, нічого іншого він не помічав. І ось білизна навколо стала сяючою білизною, від якої доводилось мружити очі. Десь попереду почувся спів птахів, і хлопчик зрозумів, що ніч нарешті закінчилася. Тепер стало добре видно і гриву, і вуха, і голову його коня. На них зліва лилося золотаве світло. Він подумав, що то сонце.

Шаста повернув голову і побачив, що поруч нього крокує Лев, вищий від коня. А кінь, здавалося, його не боїться чи не бачить. Сяйво йшло від лева. І ніхто не бачив видовища жахливішого або прекраснішого.

На щастя, Шаста все своє життя прожив на крайньому півдні – в Остраханстві – і не чув розповідей, які пошепки передавалися в Ташбаані з вуст в вуста про страшного нарнійського демона, який з’являється в подобі лева. І, звісно ж, він не знав жодної з правдивих історій про Аслана, великого Лева, сина імператора над морями, короля над всіма великими королями Нарнії.

Та одного погляду в лик Лева було досить для того, щоб хлопчик зслизнув з коня і впав на коліна. Йому несила було говорити, та й нічого він не хотів сказати, бо знав, що нічого говорити йому не треба.

Великий король над всіма королями схилився над ним. Його грива і якісь урочисті дивні пахощі над гривою огорнули хлопця. Лев язиком торкнувся чола Шасти. Хлопчик підняв обличчя – і їхні погляди зустрілися. І цієї миті бліде мерехтіння туману і палюче сяйво Лева сплелися в бурхливій славі, з’єдналися і щезли. Шаста був сам, верхи на трав’яному схилі гори під ясним синім небом. І лунав спів птахів.

Розділ 12

Шаста в Нарнії

«Чи все це мені наснилося?» – дивувався Шаста. Та це не могло бути сном, бо у траві перед собою він бачив глибочезний та велетенський відбиток передньої правиці Лева. Від однієї лише думки про вагу створіння, що могло залишити такий глибокий слід, забивало дух. Та було дещо примітніше за його розмір. Щойно Шаста поглянув на відбиток, як побачив, як той на очах наповнюється водою. Незабаром слід був повен по самі вінця, а далі вода стала переливатися через край і вниз згори побіг попри нього по траві струмочок.

Шаста нахилився й припав до води. Довго пив, а потім занурив у струмок обличчя і навіть побризкав на волосся водою. Вода в струмку була крижана як лід та прозора як скло і надзвичайно освіжала. Відтак Шаста підвівся, витрусив з вух воду, прибрав із чола мокре волосся і став розглядати місцевість довкола.

Мабуть, було ще дуже рано. Сонце щойно зійшло і підіймалося над синіми лісами, що мріяли ген-ген долі праворуч. Місцевість, яку він оглядав, була для нього зовсім новою – зелена долина, поцяткована деревами, крізь які він розгледів блиск річки, що зміїлася десь на північний захід. Із дальнього краю долини стояли високі, а де-не-де і скелясті гори, та вони були нижчими за ті, що він їх бачив учора. Хлопець замислився: де він? Обернувся, глянув позад себе і побачив, що узгір’я, на якому він стоїть, то тільки пасмо ще вищих гір позаду.

«Еге ж, – сказав сам собі Шаста, – Онде – високі гори між Древляндією та Нарнією. І ще вчора я був по той бік гір. Отож виходить, що перевал між двома країнами я здолав уночі! Мені пощастило, що я натрапив на нього! – хоча насправді річ не в удачі, а в ньому. Завдяки йому я – в Нарнії!»

Шаста розпріг коня і відпустив його на всі чотири вітри.

– А ти таки напрочуд упертий кінь, – пробурмотів він, та той, пропустивши зауваження повз вуха, одразу ж заходився скубти траву. Певно, кінь був такої самої думки про свого вершника.

«Чому ж я не можу їсти траву? – із сумом подумав хлопчик. – А про те, щоб повернутися в Анвард, уже не йдеться: він – в облозі. Отож краще тоді спуститися в долину й пошукати чогось їстівного».

Відтак Шаста спустився з гори, попри те, що від рясної роси страшенно мерзли босі ноги, аж доки не увійшов до лісу. Лісом бігла якась стежина, і не пройшовши нею й кількох хвилин, він почув, як низький та хриплуватий голос його окликнув:

– Доброго ранку, сусіде!

Шаста обернувся на голос – хто це? – і побачив, як із лісової гущі виступило невеличке створіння з темним писком, вщент укрите твердими голками. Менше від людини, та більше за їжачка, хоча насправді це й був їжак, тільки місцевий, нарнійський.

– Доброго ранку, – відповів Шаста. – Та я не тутешній. Я взагалі тут уперше.

– Ти диви? – зацікавився Їжак.

– Я прийшов з-поза гір, із Древляндії. Чули?

– А-а-а, з Древляндії, – закивав Їжак головою. – Це неабияк далеко. Я от там не бував.

– Гадаю, – мовив Шаста, – я маю когось попередити, що військо лютих остраханців обсідає Анвард.

– Не може бути! – вигукнув Їжак. – Гм-м. Уявіть лишень! А ще кажуть, що Остраханство за багато днів, якщо не місяців, від нас, на самому краю світу,