Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Іди звідси, герой. Тут не твоє діло.

— Лука, йди! Вони сильні! Це пастка! — закричала я, намагаючись зібрати всі сили, щоб попередити його. Моє серце стискалося від страху, але я не могла дозволити йому страждати через мене.

Лука не зрушив з місця. Його погляд темною хвилею накрив кімнату, і всі, хто стояв перед ним, ніби мимоволі почали задкувати. Але один чоловік, той, що стояв ближче до мене, підняв руку, ніби збирався знову вдарити мене.

— Торкнешся її хоч пальцем — і ти труп, — кинув Лука, і цей голос змусив навіть мене здригнутися. Він був не просто злий — він був розлючений до межі.

Чоловік не послухався. Його долоня з силою вдарила мене по щоці, і я відчула, як шкіра почала палати. Біль пронизав мене, але більша частина болю була не фізичною — мене зламала думка, що Лука це бачить.

Я зойкнула, і цього було достатньо, щоб Лука кинувся вперед, як хижак, що захищає свою здобич. Його рух був різким, майже блискавичним. Він схопив чоловіка за комір і зі всією силою відкинув його до стіни.

— Я ж казав — не торкайся її!

Але Лука не знав, що це була пастка. Інші чоловіки вже рухалися до нього, і за мить він опинився в їхніх руках. Вони вдарили його по голові, і я побачила, як він похитнувся, але навіть тоді він намагався вирватися. Його руки закрутили мотузкою, а він продовжував боротися, доки сили остаточно не покинули його.

Вони поставили його переді мною. Він опустив голову, його дихання було важким, але він усе одно дивився на мене. У його погляді було стільки сили й рішучості, що я ледве могла дихати.

— Де "Золотий Барс"? Говори! — гаркнув один із них, повертаючи мене до реальності.

— Я не знаю! — закричала я, сльози текли по моїх щоках, але я не здавалася.

— Говори, або ми зробимо йому ще болючіше, — кинули вони, і один із чоловіків зі зловтішною посмішкою почав бити Луку. Його кулаки раз за разом вдаряли в обличчя, у груди, а Лука не видав жодного звуку, лише стискав зуби й намагався захистити себе, наскільки це було можливо.

— Єво, не плач. Мені не боляче, чуєш? Не плач, будь ласка, — промовив він крізь кров на губах, дивлячись мені в очі.

Його гарне обличчя, яке я так любила торкатися кінчиками пальців, було вкрите синцями й порізами. Кров текла по його підборіддю, але він не переставав дивитися на мене.

— Лука... — прошепотіла я, відчуваючи, як серце рветься на частини.

Але тут двері знову розчинилися, і в приміщення ввірвалися Шпак, Влад і Сіма. Їхній вигляд був, наче в справжніх рятівників. У них були зброя, відвага й лють, яка здивувала навіть тих, хто тримав Луку.

— Усі на підлогу! — закричав Шпак, і перші постріли прогриміли в кімнаті.

Чоловіки кинулися врозтіч, але наші хлопці були спритнішими. Вони діяли як єдиний механізм, вивірений і точний. Постріли лунали раз за разом, а всі, хто тримав Луку чи намагався підійти до мене, падали один за одним.

Я кричала від жаху, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Усе сталося так швидко, що я навіть не встигла усвідомити, як ті двоє, що були найближче до мене, впали на коліна, тримаючи руки за головою.

Шпак кинувся до Луки, звільняючи його, а Влад і Сіма прикривали.

— Єва! — крикнув Лука, підбігаючи до мене й розв’язуючи мотузки, що стискали мої руки.

Я не могла втриматися на ногах. Лука підхопив мене на руки й виніс із цього жахливого місця, щось шепочучи мені, але я вже нічого не чула. Сонця не було, тільки темрява. І я поринула в неї з головою.

Коли я прийшла до тями, світло було м’яким, приглушеним. Я лежала на м’якій постелі, а поруч сидів Лука. Його рука гладило мою долоню, його очі були такими лагідними, такими рідними.

— Єво... Як ти? — тихо запитав він, нахиляючись ближче.

Я не могла говорити, лише дивилася на нього. Його обличчя було вкрите синцями, губи розбиті, але він посміхався.

— Ти врятував мене, — прошепотіла я, і сльози знову покотилися по моїх щоках.

— Я завжди це робитиму. Завжди, чуєш? — сказав він, міцніше стискаючи мою руку.