Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Я не встигла зробити жодного руху, як Шпак підійшов до мене з похмурим виразом обличчя. Шпак підійшов до мене, і його рухи були незвично повільними, ніби кожен крок важив сотні тонн. Він тримав у руках щось, що було настільки маленьким, але нестерпно важким для мене. І тоді він віддав мені честь. Його рука тремтіла, але залишалася міцною. І я знала, що це значить.

Я дивилася на нього, на ту руку, що залишалася піднятою, на його обличчя, яке не виражало ні емоцій, ні почуттів. Лише холодна, мовчазна біль. Він стояв, як камінь, як непорушна скеля, і його очі були закриті, ніби ховаючись від того, що відбувалося між нами.

– Опусти руку. Негайно! – я не могла більше терпіти, цієї гнітючої тиші, цієї важкої паузи. Я рушила до нього, намагаючись забрати його руку від скроні. Але його рука була міцною, мов залізо. Він дивився в далечінь, не зустрічаючи моїх очей. Тільки одна сльоза скотилася з його ока, і цього було достатньо, щоб моє серце розірвалося.

– Опусти руку! – я вже не могла стримуватися. Мої пальці, як кулаки, вперлися в його грудну клітку, і я з усієї сили вдарила його. Він не ворухнувся. Він залишився стояти, немов невидима стіна між нами, навіть не здригнувшись від удару.

І тоді, не витримавши цього болю, він простягнув мені в руках значок. Той самий значок з позивним Луки. Цей маленький металічний предмет, який так багато значив для мене, тепер став символом моєї втрати. Мої руки здригнулися, коли я взяла його, і це був як вирок для всього, що я колись вважала реальністю. Це був кінець, і не було нічого, що могло б повернути все назад.

– "Тум..." – я почула командувача, але його голос вже був, як відлуння в голові. Мої очі не могли вірити в те, що він промовляв. – Його більше нема.

Ці слова просто вибили мене з колії. Я стояла, ніби застигла в часі, як мертве тіло. Всі присутні в залі піднялися зі своїх місць і віддали честь. Моя голова не могла зрозуміти, що відбувається, як якесь мариво, яке не хоче припинятися.

Значок... це значок... це його позивний. Лука. Моя душа порвалася на шматки, а серце лишилось там, де його більше не буде. У моїй голові пролунала тиша, ніби весь світ зупинився. І раптом усе потемніло. Я відчула, як ноги підкошуються, і втрачаю свідомість. Я не могла дихати, не могла говорити. Що це? Чому так боляче? Як можна пережити щось таке?

Я лежала на холодній підлозі, і хтось чіпав мене за руку. Це були голоси, це були руки. Хтось благав мене, щоб я відкрила очі. Я чула ці слова, але не могла відповісти. Я не могла прийняти цього. Лука... він не повернеться.

– «Він обіцяв мені! Обіцяв! Мій Рудик. Як ти міг мене залишити? Ти ж обіцяв!»

Чому так боляче? Це питання звучало в моїй голові, як відлуння, яке не могло знайти відповіді. Чи існує таке питання взагалі, чи воно просто проникає в твою душу, щоб залишити тебе з порожнечею? Що сталося? Як я жила з цією болючою реальністю в серці? Чому саме я?

Мій розум намагався віднайти будь-яке пояснення, але не міг. І я вже не знала, як повертатися до реальності.

***

– Я обіцяв тобі, Єво. Я повернуся. Обов’язково.

Він що думки читає?

Його рука торкнулася моєї, і я відчула, як його пальці обережно ковзнули між моїми. Це був такий простий жест, але він мав стільки сенсу.

– Обіцяєш? – я прошепотіла, дивлячись йому в очі.

– Обіцяю, – він відповів, і його голос був сповнений рішучості. – Це легке завдання, сто разів так було.

Кінець першої книги.

Кінець