Читати книгу - "Гра у три руки"

XXIV

Схоже, падіння «з висоти» цього разу відбулося напрочуд вдало. Ірина кліпала очима, роздивляючись стіни, наче уперше. Залишкова слабкість у тілі і затуманеність розуму залишаться вочевидь надовго. На моніторі та сама картинка, що й учора. Пальці швидко пробіглися клавіатурою, зганяючи ранкове заціпеніння. Он воно як! Ну, звичайно... Чого ж таке здивування від картинки, яку вона спрогнозувала заздалегідь?

Сторінка промінвестбуду «Корандо» в інтернеті не запускалася. Замість того вискочило незрозуміле зображення з написом «Сайт закрив засновник». А як же ж інакше! Підприємство-фантом зникло швидко, адже від цього залежала безпека тих, хто зумів таки хапнути з корита. Добряче хапнути, не так, як вона іноді.

Проте заздрість мовчала. Чому — легко здогадатися. Рука потягла рамку вікна, і прохолодне свіже повітря, ще не наповнене звуками і газами вихлопів, увірвалося до кімнати. Ось чому. Життя прекрасне, навіть якщо крутишся, мов білка у колесі. Навіть якщо у ньому помирає кохання! І навіть якщо те кохання наприкінці ще й виявляється фантомом на кшталт фірми-одноденки.

Навіть тоді.

Слабкість більше не заважала. Швидко прийнявши душ і зваривши каву, Ірина перекидала одяг. Тоді розвантажила сумку, розклавши усе по місцях. А де, до речі, ключі від машини? І що б то вдягнути? Схоже, після «падіння» рухалися не лише пальці. «Тупо взятись отак і йти на роботу», — відповіла собі Ірина, ще не відчувши думки «що робити». А що ж іще, коли на годиннику десять по сьомій? Справді, дивне запитання. І холодок попід грудьми почав народжуватися ще на виїзді до кільця. На першому «корку» перед мостом він уже гуляв на повну, а коли її кроки стукали порожнім коридором, заважав чути відлуння.

Чорти...

Розхлябані нерви смикалися так, що на гідну виставу не спромогтися. Від отого першого погляду залежатиме багато. Як висловити ним, що нічого не сталося? Взагалі нічого. От я прийшла на роботу. Їхала-їхала і дісталась. Як же задовбала ця щодення текучка! Ну, погнали, працюємо...

А ще пояснити оту навалу вчорашніх дзвінків до шефа, що так і залишилися без відповіді. Ну, це вже легше. Зараз, кілька сходинок — і «відмазка» народиться сама.

Можна почати наводити порядок у кабінеті, аби увійти в роль. Ірина сьогодні в офісі перша. Ні, невдала ідея. Гортензія, що давно переросла свій вазон, сама попросилася до рук. Новий, куплений разом з упаковкою ґрунту, вже місяць стояв у кутку. Дуже вчасно. Розстеливши кілька газет посеред кабінету, заходилася пересаджувати рослину. Робота ладилася. Жінка захопилася так, що навіть не здригнулася від стуку в двері.

— Ірино Ігорівно... Ух ти! Ну і смак у вас! Я й не уявляла, що у цьому вазоні їй буде так класно!

У дверях застигла Наталка з роззявленим ротом і непідробним подивом.

— Вчися, поки я жива... — глянувши на вазон збоку, Ірина згодилася, що це не лестощі. — А котра година? О Боже, зараз нарвемося!

— Шефа нема, — розвела руками офіс-менеджерка. — Отже, нема на кого нариватись. Я й ішла спитати вас, чи будемо засідати, чи зразу до праці.

— Не знаю, генеральний жодних «цеу» мені не давав. Тож працюємо.

Погляд несамохіть ковзнув по годиннику. Десять по дев'ятій. Сьогодні Дробот не поспішав до підлеглих. Під грудьми продовжувало смоктати. Що, як він справді зник? А що, як при цьому досі живий і вже встиг вчинити так, як недавно збиралася вона? Якщо йому довелося потрапити до своїх замовників полоненим, то розпитуватимуть гідно. А може, вже розпитали. І, звичайно, спробувати звалити усе на неї — пристойний варіант, особливо маючи у розпорядженні робочий ноут заступниці, котрий, цілком ймовірно, вже встиг засвітити у нетрях «Корандівської» АТС. Коли ж нарешті з'явиться вона — ота нагода зітхнути спокійно?

За день зробила стільки, що самій стало дивно, та відволіктися від тривожних думок не вдавалося. Вже по четвертій годині випливла ситуація, яку не годилось отак просто вирішувати на власний розсуд, тож дзвінок на мобільний шефа напрошувався сам собою. Якщо піти зараз і зачинитись у кабінеті, хвилювання чи не задушить її, важко буде навіть вимовити слово. Пальці швидко набрали номер. Нехай чують. Господи, як звати?! Валентин Вікторович, як же іще...

Абонент був — недоступний.

— Поза зоною... — розгублено пробурмотіла Ірина. — Ну, так, словом: питання не настільки термінове. Може чекати навіть до завтра. Зараз з'явиться — перетелефонує.

— А що, шефа сьогодні не буде? — запитала економістка.

— Він мене взагалі-то не попереджував, — здивувалась у відповідь Ірина. — Може, якісь особисті справи вирішує... термінові. Якщо не віддзвонить до кінця робочого дня — чекаємо до завтра.

Навколо тільки перезирнулися. Подібного начальник ніколи собі не дозволяв. Народ поступово розходивсь, і залишатись у порожньому офісі вона не захотіла. Куди тепер? Запитання не гірше від отого вранішнього. Один до одного. Додому, куди ж іще.

А потім напросилося ще одне — взагалі цікаве. Момент останнього споживання їжі згадувала довго. Зрештою махнула рукою і зателефонувала до Альбіни.

— Привіт, стара!

У подруги відняло мову, а потім...

— У тебе що, дах знесло? Перепрацювалась? А ти сильно молодша? За якими параметрами, цікаво?

— Чого пінишся? — не зрозуміла Ірина. — Я так, з приколом. Ну, чоловіки ж завжди вітаються «здоров, старий!». І нормально...

— А я що тобі — мужик? Ну ти мене іноді вбиваєш. Якщо сама звикла під мужика «косити», то гадаєш, усі так?

— Справді, я така, — верзла Ірина. — І що, погано? А ти знаєш узагалі, чому я телефоную? От хотіла зараз узяти банку ікри, коньяк, риби червоної і завалитися до тебе.

— Та-а-ак?.. — здивувалася подруга, коригуючи інтонації. — А чого це раптом? Я гадала, ти вже зовсім забула про мене! Давай. Ще не вечеряла. Так, а може...

— Ні, не може! — різко перебила Ірина. — Скликати твоїх низькопородних жеребців нема жодної потреби. Тільки власними силами.

Ночувати вдома самій справді не хотілося: ще не вляглася тривога. А розслабитись ой як потрібно! Вони добряче присядуть, а потім... не вижене ж її п'яну подруга за кермо! «Кашкай» вирулив на кільце