Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Вона й оком не повела. Дивиться на мене як мистецький куратор, що оцінює вартість вази. Однієї великої вази. «Carina», — вона приймає остаточне рішення. Мило.

Я запитую, чи може вона мені щиро сказати, нагадую я корову в цих джинсах чи ні.

— Ні, signorina, — відповідає. — Корову ви не нагадуєте.

— То, може, свиню?

— Ні, — каже цілком серйозно.

Отже, й свиню я не нагадую.

Тоді буйвола?

Так можна чудово повправлятись у мові. І я намагаюся видобути усмішку з продавця, але вона дуже дбає про свою фаховість.

Я роблю ще одну спробу:

— Може, я нагадую буйволячу моцарелу?

— Окей, можливо, — вона здається, ледь-ледь усміхаючись. — Можливо, ви таки трохи схожа на буйволячу моцарелу.

36

Мені залишився лише тиждень в Італії. Планую на Різдво повернутися до Америки, перш ніж летіти до Індії. Не тільки тому, що для мене нестерпна сама лише думка провести Різдво без своєї родини, а ще й тому, що наступні вісім місяців моєї подорожі — Індія та Індонезія — вимагають цілком перепакувати мій багаж.

Лише незначна частина того, що потрібно для життя в Римі, знадобиться вам у мандрах Індією.

І, можливо, через бажання підготуватися до поїздки в Індію, я вирішила останній тиждень помандрувати Сицилією — уламком третього світу на території Італії. Саме тому сюди варто їхати тим, хто готується до зустрічі з доконечною вбогістю. А можливо, я хочу поїхати до Сицилії, бо Ґете якось сказав, що не відвідавши Сицилії, ви не зрозумієте, що таке Італія.

Добиратися до Сицилії і подорожувати нею нелегко. Я змушена задіяти всі пошукові таланти, щоб знайти поїзд, який курсує по неділях, їде до самого кінця, а потім знайти правильний пором до Мессіни (страхітливого і підозрілого сицилійського портового міста, яке ніби стогне з-за глухих воріт — не моя вина, що в мене такий жахливий вигляд: мене трусили землетруси, закидали бомбами і ґвалтувала мафія). Прибувши до Мессіни я повинна знайти автобусну зупинку (понуру, як легені курця), розшукати людину, яка мала б сидіти там у будці для продажу квитків, оплакуючи своє нещасне життя, і сподіватися, що мені милостиво продадуть квиток до прибережного містечка Таорміна. Потім я трясусь уздовж скель і пляжів грандіозного рваного Сицилійського східного узбережжя аж до Таорміни, де маю знайти таксі, а потім — готель. Далі маю надибати людину, якій я зможу поставити своє улюблене запитання італійською: «Де тут найсмачніше готують?» У Таорміні такою людиною виявився сонний полісмен. Він дає мені одну з найпрекрасніших речей, які я колись отримувала у житті, — маленький обривок паперу з назвою якогось Богом забутого ресторанчика і від руки намальованою картою, як туди дістатися.

Це була траторія, де люб’язна літня вже власниця готується до вечірнього прийому: стоїть на столі ногами, що обтягнуті панчохами, намагаючись не перекинути різдвяної шопки, поки миє ресторанне вікно. Я кажу їй, що мені не потрібне меню, тому чи не може вона принести найсмачнішу в закладі страву, адже це мій перший вечір на Сицилії. Жінка задоволено потирає руки і гукає щось на сицилійському діалекті своїй мамі, яка на кухні. А за якихось двадцять хвилин я заповзято пакую за обидві щоки найсмачнішу страву з усіх, що мені випало куштувати в Італії. Це паста, але такої форми, якої я ще ніколи не зустрічала — великі свіжі листи, складені на зразок равіолі у формі, і ледь не завбільшки папської митри, з теплою ароматною начинкою із молюсків, восьминогів і кальмарів, які змішані, як у гарячому салаті, зі свіжими устрицями і нарізаними соломкою овочами, і все це плаває у масному наварі. На друге — кролик, тушкований з тим’яном.

Але наступного дня у Сиракузах усе навіть краще. Автобус пихтить угору вуличкою, а по обіді висаджує мене на розі і я виходжу під холодний дощ. Я закохуюсь у це місто з першого погляду. У Сиракузах три тисячі років історії лежать у мене під ногами. Це місце має таке давнє походження, що порівняно з ним Рим усе одно що Даллас. Міф стверджує, що Дедал прилетів сюди з Криту, і Геркулес тут теж ночував. Сиракузи були грецькою колонією, і, на думку Фукідіда[19], «містом, яке нічим не поступається Афінам». Сиракузи — це міст між стародавньою Грецією і стародавнім Римом. Багато великих драматургів і науковців античності жили тут. Платон вважав його ідеальним для утопічного експерименту, в процесі якого раптом «за волею невідомих богів» правителі стали б філософами, а філософи — правителями. Історики стверджують, що риторику придумали у Сиракузах, як і (така собі дрібничка) поняття сюжету літературного твору.

Я гуляю ринками цього розсипаного міста і серце мало не вискакує з любові, яку неможливо збагнути чи пояснити, коли спостерігаю, як літній пан у чорному вовняному капелюсі тельбушить для клієнта рибу. Він тримає папіроску між зубами, тимчасово її не курячи, як швачка тримає у роті шпильки, поки метає шов. Його ніж обробляє філе з молитовною досконалістю. Я сором’язливо запитую в цього рибака, куди мені краще піти поїсти цього вечора, і в моїй руці опиняється ще один клаптик паперу, що веде мене до маленького ресторанчика без назви, де, щойно я сідаю, офіціант приносить повітряні хмарки рікоти, посипаної фісташками, скибочки хліба в ароматній олійці, малесенькі тарілочки з нарізаним м’ясцем і оливками, салат з охолоджених помаранчів, змішаний із сирою цибулею та петрушкою. І це все ще до того, як я почула про фірмову страву із кальмарів.

«Жодне місто не зможе існувати в мирі, навіть з найкращими законами, — писав Платон, — якщо його мешканці лише святкують, п’ють і виснажують себе одними лише любощами».

Але хіба хоч трішки пожити таким життям так уже й погано? Кілька місяців за цілісіньке життя подорожувати крізь час із єдиною метою: знайти, де можна смачно попоїсти? Чи вивчити мову, маючи на меті одне — вдовольнити своє власне вухо? Чи дрімати в садку на осонні посеред дня біля свого улюбленого фонтана і завтра знову робити те ж саме?

Звісно, не можна так жити вічно. Реальне життя, війни, травми, смерть так чи інак втрутяться. Тут, у Сицилії з її жахливою убогістю, реальне життя не дає забути про себе. Протягом століть єдиним успішним бізнесом на острові була мафія (бізнес на захисті громадян від себе самої), і вона досі тримає руку в кишені кожного мешканця. Палермо — місто, як стверджував Ґете, неймовірної краси, зараз стало чи не єдиним у Європі, де досі можна ходити по уламках Другої світової війни. Це так — ремарка, щоб збагнути рівень тутешнього розвитку. Місто систематично і немилосердно псували огидними і небезпечними для життя багатоповерхівками, що їх набудувала мафія у вісімдесятих, відмиваючи гроші. Я запитала в одного сицилійця, чи ці будинки збудовано з дешевого бетону, і він відповів: «О, ні, це дуже дорогий бетон. У кожному блоці по декілька тіл, убитих мафією, — це багато коштує, але таким чином бетон міцнішає завдяки кісткам і зубам».