Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Страхітливий крик, що пролунав у відділенні, відбився у кожного десь усередині. У коридорі почувся рух.

— О Господи… — злякано ворухнув губами Гайда. — Що там таке? Оксано, вийди подивися!

— Помер хтось… — припустив Андрій.

— Та що за звичка у тебе така дурна — каркати?! — обурився завідувач.

Робота у підвалі затяглася до ночі. Тепер уже Ігор тримав і провертав металевий стрижень, а Роман товк по ньому кувалдою. Перекури почастішали.

— Я весь час думаю — а може це потаємне приміщення, тобто, каплиця дуже вузька? — припустив Цекало. — Тоді ми не доходимо до нього. Добиваємо шлямбур до самого кінця, а бракує ще якихось десять-двадцять сантиметрів.

Хижняк зупинився і витер спітнілого лоба.

— Не думаю. З протилежного боку ми вже пробували. Отже, якщо ти правий, приміщення менше метра повинно мати. А людина мала туди увійти і ще щось покласти. Але, коли на те пішло, можна подовжити шлямбур. І подобивати усі наші діри. Тоді — гарантія.

— Знаєш, — зітхнув Цекало, — іноді думаю, якою ж ми хрінотінню страждаємо! Можна було б за цей час щось корисне зробити.

— Ну, думати — це по твоїй часті, — зло резюмував Роман. — Ти ж у нас філософ. А іноді треба менше думати, а натомість — робити! Р-робити! Р-р-робити!!!

Удари ставали дедалі сильнішими і Цекало, що тримав шлямбур за держак, злякано заплющував очі, уявляючи, що може бути, якщо кувалда злетить. А Роман поступово втрачав точність удару, проте, злість додавала йому сили.

— Обережно! — злякано гукнув Ігор. — Мене ж руки годують!

Та той продовжував гатити. Несподівано після чергового удару стрижень зник у стіні. Складалося враження, що, пробивши її наскрізь, він полетів кудись далі.

— Є!!! — не своїм голосом заволав Хижняк.

Обоє очманіло відхекувалися, й не вірячи в удачу, зиркали одне на одного.

Оксана повернулася до операційної, вимахуючи руками.

— Ну? Що там? — лунали запитання.

— Це жах…

— Хто?!

— Миколо Прокоповичу, ніхто не помер, заспокойтеся, — повідомила вона.

— Ну, слава Богу. А я вже у пам’яті всіх можливих кандидатів перебрав. Присяду на хвильку.

З руками, піднятими вгору, Гайда присів на стілець біля стіни.

— Вам погано? — злякалася Оксана.

— Ні, все добре. Секунду.

— Валю, нітрогліцерин з ящика неси, бігом! — скомандувала операційна сестра.

— А ну тихо усі! — наказав завідувач. — Як треба буде нітрогліцерину, сам скажу. Андрію, ти повимакуй там усе з хлоргексидинчиком. А ти Оксаночко, кажи, не тягни!

— Ваша санітарка, баба Жанна, кричала, — видала анестезистка.

— Чого?

— Фабіровського побачила.

— Кого-кого?!

— Фабіровського. Небіжчика. В «апендиксі», де туалети. Того й кричала. Божиться, що він і досі там.

— Дурдом… — похитав головою Гайда. — Ну усе вже було протягом останнього часу, навіть холера! І треба ще й Фабіровського!

— Миколо Прокоповичу! — клялася Оксана. — Каже, що бачила «ось як мене». Відійшла трохи вже, тепер розповідає.

— Ну то викличте до неї Вересюка. Люди-люди… що це з вами коїться?!

Крекчучи, Гайда підвівся і пішов до операційного столу.

Стояла глибока ніч. Натхнення та удача потроюють сили. Тому стіну розбирали швидко. Підважували ломами, розхитували ударами кувалди каміння і витягали з завмиранням серця, заглиблюючись у стіну.

— Не завалиться?

— Коротенького лома візьми, — радив Хижняк.

Обом у лазі місця не вистачало.

— Чорт забирай… — натужно дихав Ігор. — Ніяк не йде. Глибоко… На совість хрестоносці робили. Цей, останній, напевно, де Шалон власноруч заклав.

— А спробуй туди далі його проштовхнути! — запропонував Хижняк. — Нехай собі падає, як є куди.

— Зараз… От стерво, — стогнав колега. — А ну подай зубило. Порожнеча далі! Я навіть пальці туди просуваю.

Він виліз брудний та захеканий і Роман, відштовхнувши приятеля, поліз сам, орудуючи інструментом.

— У, з-зараза, — лаявся Хижняк, — ну давай, дорогенький…

У глибині загуркотіло й щось упало. Вилетіла хмарка пилюки.

— Ну?!

— Зараз, секунду. Ваза якась… Важка, не пролазить! Зараз… — Хижняк рачкував назад, тримаючи у руках круглу іржаву міну.

У лазі знов загуркотіло, обидва скулилися, заплющуючи очі. Холодний піт стікав по щоках. Хижняк першим зробив обережний крок до дверей.

— Стій! Тихо!

Ледь ступаючи, Цекало зробив два обережних кроки до діри й нахилився, прислухаючись. У схові чітко було чути ритмічний звук годинникового механізму.

Цієї ночі в хірургії вдруге зчинився рейвах. Не встигли заспокоїтися після крику баби Жанни, як зриваючи двері з завісів, до відділення заскочили брудні, у пилюці, Хижняк та Цекало.

— Швидко! На двір! — кричав Хижняк. — Без зайвих запитань! Екстрена евакуація!

Баба Жанна ще не встигла оговтатися від привида Фабіровського і кліпала очима, роззявивши рота.

— Що сталося? — вискочила з маніпуляційної Женя.

— Хворих на двір! Подалі від корпусу! Ходячих і не- ходячих! Зараз вибухне! Не спи, Женю!

Хижняк, як навіжений, бігав по палатах, розштовхуючи тих, хто спав, і волаючи не своїм голосом про екстрену евакуацію. Нарешті відділення прийшло у рух. Хворі у паніці кидалися до сходів, Женя з бабою Жанною тягли ноші з лежачим хворим.

Пацієнта з забинтованою головою, який пробігав поруч, Роман хапнув за руку.

— Грищенко, стій! Бігом — тягни Вакуленка, не бійся, ще п’ять хвилин лишилося — я бачив…

Схопивши ще одні ноші, він перекладав оперованого учора хворого.

— А точно п’ять? — допитувався Грищенко.

— Навіть більше. Не сци. Уперед.

Обоє чкурнули запасними сходами униз.

— Ну що там іще? — мало не плакав Гайда. — Знову щось коїться! Оксано, іди подивися!

— Це Фабіровський вже до відділення завітав, — страшним голосом промовив Дольний.

Цекало влетів весь у бруді, мало не збивши з ніг Оксану. Завідувач, що стояв обличчям до дверей, втратив мову.

— Миколо Прокоповичу, швидко! Евакуюємося миттєво! Усі на двір!

— Куди?! — отямившись, заволав Гайда. — Без маски! В бруді! Здурів?

— Яка маска?! — волав Ігор. — Усе заміноване! Відділення евакуюється!

— Які м-міни… — вичавив із себе Дольний.

— З Другої світової! — горлав той.

— Здається, масовий психоз почався, — промовив Гайда, облишивши хворого. — Півгодини тому Фабіровський, тепер міни…

— Щоб я здох! — у нестямі махав руками Ігор. — Щоб я сімейним лікарем став!!! Годинниковий механізм працює! Звідки я знаю, скільки йому цокати? Все злетить у повітря!

Дольний з Гайдою подивилися одне на одного.

— Так, Андрійку, — швидко промовив Гайда, — два шви на рану — будь-як і хворого в лор корпус. Там закінчимо. Я до реанімації. Там учорашній «панкреатит» не- ходячий…

Здерши рукавичкі, шеф вийшов геть.

— Оксано, переходимо на ручну, — скомандував Дольний. — Хворого на ноші. Бігом! Ти що