Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Вже шию, — бурмотів Щерба.

Поруч зі столом вже поставили ноші. Гаврилівна згортала інструменти у стерильні пелюшки.

— Цікаво, воно що, справді може рвонути? — зосереджено спитав Щерба.

— Ти менше язиком, а більше руками, — порадив Дольний. — Несемо!

— Зараз, не жени. Ох, ні хріна собі… А це звідки таке? — тепер Щерба виглядав розгубленим і безпорадно озирався. — Звідки ж так закровило? Чекай, не донесемо! Зупиняти треба! Печінка! Тампон вискочив. Ганно Гаврилівно, розпаковуйте, не донесемо! Два шви на печінку!

— Слухай, що за херня?! — вилаявся Дольний.

— Помре від кровотечі! — виправдовувався Андрій. — Що ж воно так невчасно…

— Може шефа назад? Де він?

— Почекай, два шви…

Секунди тяглися, калатало у скронях, рвалися нерви. За дверима усе стихло. Відділення спорожніло.

Ситуація в реанімації розвивалася інакше. Хворих там лежало значно менше, проте усі не ходячі.

Гайда аж стогнав, несучи з Цекалом важезного дядька з оперованим учора панкреатитом.

— Ну, Ігорчику, — примовляв шеф з останніх сил, — якщо усе це виявиться неправдою, я тебе декапітую без наркозу. І Ромка твого… Однаково голови вам не потрібні, бо в них ні хріна немає…

Знизу прийшла підмога — двоє водіїв зі «швидкої». Вони перехопили ноші й припадаючи від надмірної ваги понесли їх до сусіднього корпуса, а завідувач, ледве дихаючи, повернувся нагору.

— Скільки можна? — панікував Дольний. — Забиратися потрібно!

— Не можу… — стогнав Щерба. — Печінка у нього ніяка — усю пропив. Шви прорізаються — ще більше кровить. Це кінець…

— Немає Гайди, оголосила санітарка, що бігала шукати. — Хворого з реанімації поніс.

— То дзвоніть у лор-відділення! — загорлав Дольний. — Нехай бігом повертається! Андрію, тампонуй і виносим!

— Не виходить… — по щоках Щерби рясно текло. Шапочка на голові змокла і сповзла на лоба. — Я купу серветок вже напхав — кровить далі. Треба сальник підшивати.

— То підшивай! Ти що, дітей не маєш?!

— Не маю, уяви собі… — сичав той.

— Воно й видно! Роби щось!

Усе відбулося мовчки. Вадим з’явився зненацька. Без жодного слова Гаврилівна вихопила з-під простирадла халат і вдягла на нього. Він став біля столу і одразу запхав обидві руки в живіт пацієнта.

— Що тут?

— Печінка. Шви «ріжуться»…

— Кетгут якнайгрубший на круглій голці, — закомандував Лужний.

Операційна сестра усе знов розпакувала.

— Вже пробував, — буркнув Щерба.

— І губку гемостатичну.

— Також було…

— Тримайте, Андрію Івановичу, — розпорядився Вадим. — Відсмоктувач. Серветку. Шиємо.

— Ось воно… — не міг заспокоїтися Андрій.

— Сальник підтягуйте.

— Давайте у темпі, — заблагав Дольний. — Я на ручному. Треба хворого знімати!

— Ще хвилину, — пообіцяв Вадим. — Серветки свіжі. Все. Тепер знімаємо.

Тепер вже рухалися у прискореному темпі. Хворого перетягли на ноші і, накривши стерильним простирадлом, понесли геть з операційної. З рота у нього стирчала інтубаційна трубка з приєднаним чорним мішком, схожим на футбольну камеру. Її тримав у руках Дольний, який біг збоку, ритмічно стискаючи пристрій.

Роздол мирно спав, а в лікарні на повну вирувало життя. На території між корпусами стояло кілька військових вантажівок, ходили люди у формі. Біля воріт світила маячками машина дорожньої поліції. Працівники нічної зміни скупчилися внизу біля лор-відділення, куди евакуювали хворих. Чоловіки курили.

— Ось так у житті буває, — промовив Гайда. — щось робиш, весь у турботах і не знаєш звідки тебе смажений півень клюне…

— Ох, Миколо Прокоповичу, — скрушно похитав головою Костогриз, — щось надто він розклювався останнім часом. Скоро в нас живого місця на задницях не залишиться.

— Ну, Григорію Віталійовичу, вмієте ви сказати, — засміялася Полянська. — Усе добре, що добре закінчується.

— Та нічого ще не скінчилося, — заперечив головлікар. — У підвалі купа людей. Та й невідомо, скільки ще там цього начиння. Гахне — і ми з вами відчуємо. Та й чоловік ваш, здається, також з ними.

— Та й біс із ним, — злісно промовила вона і, взявши у Щерби цигарку, нервово відійшла убік.

Районний військком, обійшовши вантажівки, підійшов до гурту. Полянська спересердя викинула недопалок.

— Отже, так! Як кажуть в Одесі — «ша»! Вже нічого ніде не тікає.

Натовп полегшено зітхнув.

— Шановні! Команди «вільно» ніхто не давав! Тож, увага! Вибухівки там до хера і ще трохи. Але це вже справа техніки. Розмінування завершено. Тепер належить вивезти. Небезпеки вибуху немає. Але! Усіх зайвих прибрати. Лише тяжкохворі, яким життєво необхідно бути тут, залишаються. З персоналом те саме.

— Саме так і виглядає зараз ситуація, — згодився Костогриз. — У лор-відділенні троє хворих. Двоє післяопераційних та один після інфаркту. Відправляємо до обласної. Реанімобілі вже в дорозі.

— Ну, тоді — вільно! — закомандував Полянський. — Інночко, тебе це також стосується. А щойно від’їдуть — можна буде розійтися.

— Клоун… — відвернулася Полянська.

— Тихше, тихше, Інно Сергіївно! — заспокоїв заступницю Костогриз. — Вдома розберетеся. Підполковник нас рятує. Олександре Івановичу, а звідки це все? Що, з війни лежало? Як їх раніше не знайшли?

— Не знайшли з простої причини — вони у потаємному приміщенні лежали, про яке ніхто не здогадувався. З усіх боків замурований коридор — ні дверей ні вікон.

— Потаємна каплиця! — збуджено вигукнув Щерба. — Та, про яку легенди ходять, хрестоносцями збудована для зберігання скарбів!

— Ну, скарби-не скарби, а дещо цінне знайшлося. Так що, готуйся, моя королево, може твоєму чоловіку і премію яку випишуть. Купа паперів у металевих ящиках. Схоже, якісь німецькі архіви.

— Що у нас там? — замислився Костогриз, вражено хитаючи головою. — Господарські приміщення?

— І кімната, яку ми молоді віддали під фітнес-клуб, — уточнила Полянська.

— Не знаю, який у вас клуб, але на момент приїзду саперів там був свіжий пролом у стіні, який вів до потаємного приміщення. То ж до архівів уже хтось намагався дістатися.

— Свіжий? — скривився головний. — А хто ж його зробив? Так… Де ці спортсмени?! Де вони?

— У лор-відділенні. Біля хворих, — незворушно відповів Гайда.

— Біля хворих, кажете… — зосереджено закивав головою Костогриз. — Кажете, небезпеки вибуху зараз немає…

— В даний час немає, — підтвердив Полянський.

— Ну, тоді я маю сам подивитися.

— Куди ви? — загорлав воєнком. — Вас туди ніхто не пустить!

— Григорію Віталійовичу!

Усі кинулися за головним.

Вадим зі Щербою залишилися удвох.

— Вадиме Борисовичу… Вадиме, дякую. Я думав, це кінець. Мало не посивів…

— Мені твоє «дякую» не потрібне, — похмуро промовив Лужний. — А тобі і справді кінець, якщо так ставишся до колег.

— Вадиме!

— Ти на допомогу не заслуговуєш, і я б не прийшов, але там був пацієнт. Тому й допоміг.

— Вадиме, ну не треба так, — Щерба прохально заглядав у вічі. — Давай поговоримо спокійно.

— Давай, — повернувся до нього Вадим. — Але спочатку — хто вона і де її знайти. Все решта після цього.

— Ні, — зітхнув Андрій.

— Як хочеш, — знизав плечима Вадим. — Наступного разу на допомогу не сподівайся.

Хижняк та Цекало