Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Палац піонерів був зовсім поруч, як жорстоке заперечення всіх наших дитячих наївних уявлень про світ – саме тоді, саме тієї осені я почав нарешті розуміти, що ніхто, ніхто й ніколи, ніде й ні за яких обставин на мене не чекає, немає жодної гавані, будь я хоч тричі поганином, будь я героєм вермахту, ніхто не готує мені теплу постіль, ніхто не дивиться у вікно, шукаючи у вуличній темряві мій силует, мені просто немає куди йти, єдине, що я направду можу вчинити, – це лишитися, лишитися раз і назавжди там, де я є, там, де мені було так погано, там, урешті, де я вижив, не давши собі здохнути на жорстоких, вогких і чорних від фарби пачках із газетами, що пахли нічними страхами й типографським свинцем.
9. Станція метро смерть
«Знаєш, що це?» – запитав він, показуючи на шов у стіні. «Що?» – «Це аварійні двері, на випадок бомбардувань. Ти знаєш, що наші станції метро розраховані на бомбардування?» – «Ну, здогадуюсь». – «І не просто на бомбардування, – додав він, – у разі атомного бомбардування тут теж можна буде пересидіти». «Ну, це навряд чи», – засумнівався я. «Можна, – впевнено сказав він, – усі спустяться до підземки, зачинять за собою оці ось свинцеві двері й сидітимуть тут до кращих часів». «Довго сидіти доведеться», – сказав я. «Але в принципі, – погодився він, – це лишає хоча б якусь надію».
Неважко здогадатися, що наші міста приховують у своїх утробах, на своїх тілах безліч додаткових приладів і важелів, придивившись уважно до знайомої архітектури, ти з подивом починаєш розрізняти невідомі тобі раніше підземні переходи в неочікуваних місцях і пожежні драбини, які виводять на артилерійські майданчики. Місто змушене вміти оборонятися, навіть за мирних обставин воно повинне боротися за власне життя, що вже говорити про атомні бомбардування. Ці несподівані знання про таємні механізми в міських комунікаціях позбавляють надовго спокою й усталених поглядів на давно знайомі речі. Підземка, довга харківська підземка, у якій так добре грітися в грудні, уже не видається безпечною та безтурботною, раптово на стінах її станцій проступають жахливі хірургічні шви, за якими ховаються аварійні двері, за якими чекають свого часу бестії в коридорах, інфіковані тварини й земляні птахи, що давно вже не вміють літати та й не мають де, якщо вже на те пішло.
Нізащо не спущусь до підземки у випадку бомбардування, уже наперед знаю, чим це закінчиться, нічого хорошого тут чекати не слід. Варто згадати хоча б берлінську підземку сорок п’ятого, дбайливо затоплену остаточно розваленим режимом. Надмірна, нікому не потрібна фактурність подібних сцен, про що вони думали, запускаючи воду до тунелів із вагонами? Одна річ, коли армія гине на лінії фронту, цього, принаймні, слід очікувати від початку, для цього фронт і існує, якщо я все правильно розумію. Але населення на центральних станціях Берліна – їм це для чого?! Такі речі добре знімати в кіно.
Головний герой, набравши повні легені повітря, пірнає в холодний, наповнений водою тунель, намагаючись винирнути на сусідній станції. У касовому дорогому кіно йому це, безперечно, вдалося б. Він пробивається крізь чорний, такий безкінечний, на перший погляд, тунель, відштовхуючись у густій воді ногами. Він навіть не встиг зняти черевики, це трішки уповільнює його заплив, але в жодному разі не може його зупинити, він пропливає повз порожні вагони, зазирає у вікна, розглядає на стінах схему ліній метро, щоб не збитися, бува, в цих крижаних підземних водах і не запороти бюджет фільму. Зрештою, коли повітря закінчується, він помічає далеко попереду, за спинами тріски й за зеленими водоростями, вогні наступної станції, ще не до кінця затопленої фашистами, і вистрілює своїм тілом із глибини просто на платформу, рятуючись від смерті в темній холодній воді підземки. Щоправда, ця станція теж швидко мала наповнитися водою…
І врешті-решт, скільки не пірнай, скільки не пробивайся, скільки не відштовхуй від себе круглі морські міни з чорними шипами, вони все одно затягнуть тебе на саме дно, де немає світла й життя, де лежить холодне каміння і куди опускаються залізобетонні уламки оформлення станцій метрополітену й шматки чорних крейсерів, підбитих у цих мутних небезпечних водах. Якщо вже ти спускаєшся вниз, стаєш на ескалатор, маючи на меті перечекати тут, на глибині, погані часи, подумай про інші варіанти, можливо, краще було б залишитися на поверхні, записатися до пожежної команди, отримати оброблений спеціальним розчином костюм і чергувати на даху найвищого в місті будинку, виловлюючи запалювальні бомби й гасячи їх у відрах із брудною водою. Можливо, варто було б залишитися там, просто під небом, стояти на пожежній драбині, вдивлятися в наповнене драконами небо й захищати від окупації свій персональний даунтаун.
Не можна врятуватися в темряві, рятуватися потрібно ближче до світла, до свіжого повітря й зеленої трави. Серед зеленої трави рятуватися взагалі одне задоволення, це тобі не катакомби посеред міста, з галереями і довгими переходами від однієї станції до іншої. На перший погляд, вона справді затишна, ця підземка, прохолодна влітку й тепла восени, удень завжди наповнена людьми, уночі тут нікого немає, лише ходять прибиральники у брезентових фартухах
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.