Читати книгу - "У полоні Фонду, Crown Horror"

Біль від падінння був не таким вже й сильним, принаймні, якщо порівнювати з головою, яка почала відходити від наркозу. Вона отямилася у сірому класі з такими ж сірими учнями та вчителем. На дошці було нашкрябано рівняння.

— Гей, Сьюзі, — шепітом сказала дівчина своїй сусідці по парті, щось підказувало, що саме так звуть ученицю, — ти не знаєш, що тут відбувається?

— Зараз іде урок геометрії, ми вирішуємо рівняння.

— Це неможливо, я школу років сім тому закінчила! — Цього разу Емі мало не закричала.

— Шкільні роки — найкращі у житті, тут ми можемо проживати їх вічно.

— Це для кого як. А коли урок скінчиться?

— Коли дзвоник продзвенить. Навіть не намагайся покинути клас до того часу, а поки що, якщо не можеш вирішити рівнянна, час заснути.

Вона легла на парту та заплющила очі. Годинник над дошкою повільно тікав, тиснучи на мозок, а заснути ніяк не виходило.

— Ти так і не завершила ритуалу, він все ще чекає на тебе. — Почувся голос десь у класі.

Стривожено піднявши голову, Емі кинула погляд на годиника. Минула тільки хвилина, вона знову спробувала заснути.

***

— ДОПОМОЖИ ЇЙ. — Вимагала тінь, що з'явилася перед Маскою.

"Це ж ваша іграшка, от ви і грайтесь."

— ЦЕ МІСЦЕ НАДСИЛАЄ ЗАНАДТО СИЛЬНІ ГАЛЮЦИНАЦІЇ, ВОНА НАС НЕ ЧУЄ, ТІЛЬКИ ХРАНИТЕЛІВ І 026.

"Люди — слабкі істоти, ви мали б це передбачити.

Він пішов далі коридором, туди, де начеб то мав бути вихід. За два-три кроки їх з тінню розділяли метри, але ця істота з легкістю наздогнала 035.

"Чому на вас не діють зміни у цій будівлі, наче ви теж трупи?

— МИ НЕ МОЖЕМО БУТИ МЕРТВИМИ, ОСКІЛЬКИ НІКОЛИ НЕ БУЛИ ЖИВИМИ. ПРОТЕ, ЯКЩО ВЖЕ ЕМІ ВТРАПИЛА У ВАШУ КОМПАНІЮ, ТИ МАЄШ ЇЙ ДОПОМОГТИ.

"Я нікому нічого не винен."

— ТИ ДУЖЕ НЕВДЯЧНИЙ. МИ Ж МОГЛИ ПОЗБУТИСЯ ТЕБЕ, АЛЕ НЕ СТАЛИ.

"Проте тут ви не можете насилати ілюзії."

— А ХТО ТОБІ СКАЗАВ, ЩО МИ МОЖЕМО ЛИШЕ ВИКЛИКАТИ ГАЛЮЦИНАЦІЇ? — Тінь вийшла зі стіни і стала матеріальною. — ЦЕЙ СВІТ НЕ НАСТІЛЬКИ СКЛАДНИЙ, АБИ НЕ НАВЧИТИСЯ НИМ МАНІПУЛЮВАТИ.

***

Продзвенів дзвоник, але ніхто так і не вийшов з класу: усі продовжували дивитися на дошку. Вона намагалася встати, та ноги наче приросли до підлоги.

— Ти сидітимеш тут доти, доки я не дозволю піти. — Цей голос належав Картеру, який чомусь опинився на задній парті.

— Можеш скільки завгодно корчитися від болю, та Червоний Бог не дозволить тобі померти. — Мовила рудоволоса медсестра попереду.

— Ти ж розумієш, що маєш пройти лікування... Вони знають що роблять. — А цей голос одного з братів Гарлоу, інтернів, що працювали у В'язниці Свідомості.

— Біжи, усе одно повернешся за знеболювальним. — Казав його близнюк, а світ ставав усе менш кольоровим.

— Втеча? Не в мою зміну! — Завила чорноволоса медсестра.

— Тобі усе одно не залишити нас, бо Евегілато пов'язав навіки. — Підсумував Картер за вчительским столом.

Оточена ними вона знову поклала голову на парту, сподіваючись, що скоро засне, і хоч так втече від того жахіття.

— Емі, ти що правда так легко здашся? — Раптом з незвідки цей голос. Голос дівчини, що розмовляла з власним відображенням.

— Нас не так багато, тих, хто бореться, і ми надихаємо інших. — Цей трохи охрриплий голос належав Історику.

— Вибереся звідси і подивися на сонце за нас обох. — Останній голос належав Штейнові, він змусив її зірватися  з місця і вибігти з класу.

***

"Ці тіні мучили мене галюцинаціями зі склом, тож я змушений був допомогти. Трохи, з їхніх слів, добрих персонажів у цій виставі, і вона таки змогла вирватися з класу, проте зараз знову лежить без свідомості. 026 дуже добре вміє всипляти.

Прокидайся, балерино!"

— Я у свідомості, просто мені треба почекати, поки біль пройде. Голова тріщить... Припини кидати у неї свої думки, боляче!

"Може, хтось забув, та це зона з охороною, а не дитячий садок!"

— Хотілося б знати, як ти звідси вийдеш.

"Використовуючи людське тіло."

І тут до нього дійшло, що Емі схопила 035 і побігла до виходу. Носій лишився там.

— Я можу тебе понести, якщо пообіцяєш не розїдати мені руки.

"З чого б це така доброта?"

— Слухай, це місце просто жахливе, і ми вибралися звідси удвох. Я б не змогла прокинутися, та й твоє тіло спало вічним сном.

"Ти прирівнюєш мене до себе?!"

— Я не кажу, що ми рівні, але на повагу одне одного заслуговуємо.