Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Сояна тим часом продовжувала штурм Імліра, але його магія — древня, потужна, і він починав домінувати. Її сили слабшали, і тут — він поруч. Раптово.

Кайро вривається до неї. Стражник кидає в нього спис — і він відбиває його магічним щитом. Інший хапанув Сояну — але Кайро встиг.

Вони — спина до спини.

Він каже тихо: — Я з тобою. — Я бачу, — відповідає вона, не озираючись.

І битва продовжилась.

Вони рухались, як одне ціле. Вона — світло, він — тінь. Її магія — різала, як блискавка. Його — горіла, як пекло. Вони прикривали одне одного, наче робили це все життя.

Стражники падали, один за одним. Імлір, здавалося б, знову візьме перевагу — але його магія вже не така впевнена.
Він бачить двоє проти всіх. І розуміє — вони більше, ніж просто двоє.

— Зупиніть їх! — кричить він.

Але вже пізно. Магія Сояни і Кайро сплітається в спільний потік. Їхні душі — в унісон. Вони — два крила одного створіння.

Один рух. Один ривок. І вибух енергії розносить натовп навколо.

У повітрі висить тиша.

— Імліре, — каже Сояна, очі палають. — Тепер твоя черга впасти.

Пил здіймався над зруйнованим двором академії, де магія ще тремтіла у повітрі, мов блискавки після бурі. Сояна й Кайро стояли серед уламків, спина до спини, грудьми хапаючи повітря. Їхня магія вщухала, але серця билися в одному ритмі — ритмі перемоги, болю, втоми… і чогось більшого.

Імлір був переможений. Його гордий силует лежав знепритомнілий серед зруйнованих колон, його плащ зім’ятий.

Навколо панувала тиша, але Сояна не зводила погляду з натовпу. Її руки тремтіли, сукня була розірвана, на шкірі — подряпини й опіки. Проте вона стояла. Жива. Сильна.

І саме тоді Кайро обернувся до неї. Його очі стали м’якими, у них більше не палало полум’я бою — лише безмежна ніжність і… тривожна турбота.

— Ходімо, — прошепотів він. — Тут нам більше нічого робити.

І перш ніж вона встигла щось сказати, він обережно підхопив її за талію. Його руки були теплі, впевнені. Торкання — мов дотик вітру, що огортає тебе, коли тобі холодно.

Сояна завмерла, вдихнула — і не відвела погляду від його обличчя.

— Кайро… — прошепотіла.

Але він мовчки посміхнувся. І в ту ж мить вони піднялися в небо — плавно, легко, ніби тіла не важили нічого. Вітер охопив їх, небо розчинилося перед ними.

І коли вони досягли хмар — він змінився.

Чорні луски знову вкрили його шкіру, з плечей виросли крила, руки перетворилися на могутні лапи, а обличчя — на величну морду дракона. Та водночас — це був все ще він.

Сояна лежала у гриві між його рогами, притиснувшись щокою до теплої, м’якої луски. Її волосся розвіювалось у вітрі, а очі блищали.

І вона сміялася.
Сміялася від полегшення, від свободи, від того, що жива, що він — тут. Її руки вчепились у темну гриву, і вона вигукнула у небо:

— Ми це зробили, Кайро! Ми це… зробили!

Її сміх лунав серед хмар, дзвінкий і щасливий.

Та минав час, і сміх поступово… згасав.
Зникав разом із пульсом адреналіну.

Її пальці ослабли. Плечі опустилися.
І раптом — сльози.

Вони текли по щоках, вітром змішані, нестримні.
Вона схлипнула, спочатку ледь чутно. Потім — голосно, відчайдушно, без сорому.

— Чому… — шепотіла вона крізь сльози. — Чому вони не повірили… Чому я знову була одна…

Її тіло здригалося у його гриві. Дракон мовчав. Але Кайро — в цій формі, в цій тиші — ніжно загорнув її крилом, притиснувши до себе, ніби обійняв.

Тільки небо знало, як болить серце, коли навіть перемога — гірка.

Ніч окутала небо густим покривалом зірок, і вітер лагідно гладив драконячі крила Кайро, коли він поволі знижувався серед диких гір, далеко від будь-яких очей, гніву й зради. У його руках, ніби найцінніший скарб, лежала Сояна — розпатлана, подряпана, але така неймовірно гарна навіть у своєму знесиленні.

Її груди ледь здригались, очі були заплющені, а обличчя… обличчя було пронизане сумом, який не полишає навіть уві сні. Вона спала, але її біль ще дихав із неї — мов зранена душа не могла знайти спокою.

Кайро тихо перевтілився, м’яко торкнувшись землі босими ногами. Він тримав її обережно, мов живу порцелянову ляльку, і, ступаючи тихо, заніс у невеличку дерев’яну хатинку, сховану серед соснових схилів. Там було тепло, пахло травами й попелом. Він відкрив двері плечем і вніс її досередини.

Поклав на ліжко з обережністю, з якою торкаються молитви.