Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

Я — власник. Завжди ним був.

Дівчина повинна бути порядною, серйозною й домашньою. Тому перше, що я відчуваю, побачивши фото Олі в барі, — це роздратування. Моя фантазія вже малює, як до неї чіпляються чоловіки, чи як вона сама з ними фліртує, чи, ще гірше, — як на неї напали й образили.

Чому вона не вдома? Мені здавалося, що вона не така. Не любителька подібних місць. Чи я помилився?

Хапаю ключі, сідаю в машину й мчу за адресою бару. Пощастило, що друзі обмовилися, куди саме йдуть, і мені навіть не довелось їх питати.

А ще пощастило, що з усіх барів і клубів Києва мої друзі пішли саме в той, де була й вона.

Менше ніж за годину я опиняюся на місці — перед вхідними дверима бару «За шторкою». Тут і справді бархатна червона штора прикриває вхід.

Поки їхав — емоції стихли. І от я можу мислити раціонально.

По-перше — от я тут. Зараз зайду всередину. І що? Влаштувати їй скандал чи очну ставку? Розумію, як безглуздо це виглядатиме. Ми з нею не пара, щоб я мав право контролювати її. Та й якби були. Чи нормальна це поведінка?

По-друге — чому я так нервую? Дратуюсь? Боюсь, що вона захопиться іншим?

Невже я завжди був таким? Саме так чинив і з Машею. Боявся, що вона знайде когось кращого за мене й піде. Тому завжди супроводжував її в клуби або намагався відмовити від походу, коли сам піти не міг, чи коли збиралась дівчача компанія. Потім контролював, що вона викладає в мережу. Бо там же — інші чоловіки. Роблять їй компліменти, пишуть різні вульгарності.

Вони їй писали, лайкали її фото, на вулиці часто озирались услід, але пішла вона не через них, а тому, що це перестав робити я.

І зараз я можу зробити ту саму помилку з Олею. Я вже знаю, яким буде результат, якщо діятиму так само, як тоді.

То, може, спробувати вчинити по-іншому? Але як?

Коли з разу в раз ішов однією й тією ж дорогою — важко побачити інші шляхи.

Забути про це фото і зробити вигляд, що я нічого не знав про її похід у бар? Почекати, чи скаже вона мені сама. А якщо не скаже?

Замовчування — це майже брехня. Бо я вже знаю і вже емоційно реагую, отже вдати не вдасться.

Тоді що? Як поводяться інші чоловіки в таких випадках?

Шкода, що я не пам’ятаю, якими були стосунки батьків. Лише уривки спогадів. А мамині стосунки з Василем Петровичем розгортались не на наших з братом очах. Як і інші стосунки мами. Близьких друзів я не маю, а з приятелями ми такі теми не обговорюємо.

Відкидаюсь на спинку сидіння й заплющую очі.

Окей, а як би я хотів, щоб вона відреагувала, якби все було навпаки, і це я зараз був би там, у барі з хлопцями (що могло бути, якби не відмовився), а вона залишилась би ввечері у своїй квартирі?

Я б хотів, щоб вона написала мені щось нейтральне. Так би я зрозумів, що вона думала про мене сьогодні. Що наша ніч і ранок мали для неї значення. А якби вона дізналася про клуб так само, як я, то хотів би, щоб вона це згадала. Спокійно, без зайвих емоцій.

Довго складаю в голові текст. Врешті-решт друкую, перечитую й надсилаю:

«Випадково побачив твої світлини з бару. Мої друзі сьогодні відпочивали, зробили фото, і на одному з них, на задньому фоні, я побачив тебе. Ти спокійно дісталась додому? Якщо треба забрати — набери мене».

Роблю останню приписку, бо справді не знаю, чи вона досі тут. Та проходить хвилин двадцять, а Оля не відповідає.

Хвилююся.

Виходжу з авто з наміром зайти в бар і перевірити, чи вона ще тут і чи все гаразд. Хай це виглядатиме дурнувато, але краще так, ніж якби сталося щось непоправне.

Не встигаю зробити й кількох кроків від авто, як бачу свою Олю. Вона спокійною, твердою ходою підходить до таксі й сідає всередину.

Перевіряю телефон — моє повідомлення досі серед непрочитаних.

Дратуюсь, але повертаюся до авто і прямую про всяк випадок за машиною таксі. Коли ж Оля спокійно виходить з авто біля свого дому й зникає в під’їзді, я заспокоююсь і їду.

Вже біля самого дому отримую від неї відповідь:
«Я вже вдома. Добралась нормально».

Небагатослівно. І як це зрозуміти? Вона втомилась. Образилась на мене. Чи це вона так пише, коли нервує? Як багато я ще не знаю про неї. Але вже точно знаю, що хочу її пізнати і зробити своєю.

Друкую відповідь:
«Це добре. Я б хотів заїхати по тебе завтра десь о 14:00 і відвезти на побачення у ботанічний сад. Не проти?»

Хочу її побачити вже сьогодні, але вже пізно для таких візитів. Тому сподіваюся на завтрашнє побачення.

«Чекатиму». — приходить її відповідь.

Відправляю їй смайлик із поцілунком, хоча краще б поцілував насправді. Але… але…
Поцілую її завтра.