Читати книгу - "Осінь в Пекіні, Борис Віан"

— Цілком згоден.

— Відмінний звіт.

— Щось я не вловив. Про що йдеться?

— Та ви чудово знаєте!

— А! Так! Передайте мені ваші листівки.

— Панове, трапилася обставина, стосовно якої неможливо було застосувати ні запобіжних, ні першочергових заходів; ідеться про існування в пустелі на траєкторії осі майбутньої залізниці деякого готелю під назвою «Готель Барріцоне». Наш директор Дюдю пропонує його експропріювати, а потім частково знести за допомогою найбільш відповідних засобів.

— Чи знаєте ви, що таке ірничка?

— Ця ситуація вражає!

— Мені здається, варто схвалити.

— Панове, почнімо голосування підняттям рук.

— Це ні до чого.

— Всі цілком згодні.

— Чудово, Барріцоне потрібно експропріювати.

— Панове, отже, Барріцоне буде експропрійовано. Наш секретар займеться потрібими формальностями. Зважаючи на те, що йдеться про підприємство, що становить суспільний інтерес, немає сумнівів, що потрібні формальності будуть значних масштабів.

— Панове, пропоную влаштувати вітальне голосування на адресу автора звіту, який вам щойно зачитали. Ним є ніхто інший, як наш технічний директор Амадіс Дюдю.

— Панове, думаю, ви будете цілком згодні адресувати Дюдю, як це запропонував наш видатний колеґа Маріон, вітальну ноту.

— Панове, згідно з деякими пунктами звіту поведінка співробітників, підпорядкованих Дюдю, виявилася одіозною. Думаю, буде слушно зменшити їм зарплату на двадцять відсотків.

— А зекономлену суму можна переказати на рахунок пана Дюдю як збільшення виплат на його переїзд.

— Панове, Дюдю, безумовно, відмовиться будь-що прийняти.

— Цілком з вами згоден.

— Тож ще й зекономимо.

— Арланові теж підвищувати не будемо?

— Це зовсім ні до чого. Для цих людей головна винагорода — їхнє чисте сумління.

— Але іншим знизимо, безумовно.

— Панове, усі ці рішення зафіксує секретар у протоколі засідання. Сподіваюся, порядок денний не викликає жодних заперечень?

— Що скажете про цю ситуацію?

— Вона приголомшує!

— Панове, засідання завершено.

IV

Бронза під руку з Атанагором крокували стежкою, що вела до готелю Барріцоне. У підземній ґалереї лишилися Бріс і Бертіль, що не хотіли підніматися на поверхню до того, як повністю розчистять величезну залу, яку відкрили кілька днів тому. Машини рили безперервно, відкриваючи щораз нові коридори й нові зали, що сполучалися між собою підземними вулицями з колонами обабіч. Там відкривалися цінні знахідки: шпильки для волосся, фібули з мила й кованої бронзи, вотивні статуетки з урнами й без, купи горщиків. Атиному молоткові не бракувало роботи. Проте археолог потребував відпочити й розвіятися, тож Бронза пішла з ним.

Вони піднімалися й спускалися пологим пагорбом, а сонце огортало їх золотим сяйвом. Їм було видно фасад готелю й червоні квіти з висоти дюни, звідки також відкривався вид на будівельний майданчик залізниці. Технічні виконавці метушилися навколо величезних стосів рейок і шпал. Серед них Бронза впізнала худенькі фігурки Дідіша й Олив, що бавилися на купі колод. Не зупиняючись, археологи дійшли до бару готелю.

— Привіт, Піпетко, — сказав Атанагор.

— Бон джорно, — привітався Піппо. — Стрижаєте бородетту о шостій годниці щоранковеґо?

— Ні, — відповів Атанагор.

— Хвойда цей ваший Бенедетто!.. — вигукнув Піппо. — Вам не соромно, патроне?

— Ні, — сказав Атанагор. — Справи посуваються?

— Бідуємо, — відказав Піппо. — Бідуємо так, що втрачаємо здоровий глузд. Інша річ, коли я був командиром шеренги землекопів траншей у Спа[38], оце треба було бачити!.. А тут!.. Самі рохки!..

— Хто-хто? — запитала Бронза.

— Рохки. Ну, свині!

— Налий-но нам випити, — попросив Атанагор.

— Я їм таку дипломатичну тяганію розведу, що відправляться вони в мене аж до Вершави, — не вгавав Піппо.

Він проілюстрував цю погрозу відповідним жестом: витягнув вперед праву руку з великим пальцем, притиснутим до долоні. Ата-нагор усміхнувся.

— Дай нам два «Турини».[39]

— Прошу, патроне, — сказав Піппо.

— Що вони вам зробили? — запитала Бронза.

— Ох, — відповів Піппо. — Хочуть висадити мою хатинку в повітря. Усе скінчено. Він мертвий.

Він став співати:

— Завидівши, що шер Ґійом, покине його з дня на день,

Вітторіо заслав його у Рим Відбити милого в Бюлень...

— Гарна пісня, — сказав археолог.

— Віддай їм Тренто і Трієст,

І навіть Третіно увесь.

Скажи, що його милому Вітторіо Усе це не вартує нічого.

У небі ероплан летить.

У ньому Ґабрієль Д’Аннунціо[40] сидить.

Виспівує, неначе пташенятко,

Chi va piano, той va sano[41]...

— Я десь це чув, — сказав археолог.

— Chi va sano va lontano.

Chi va forte va a la morte.

Evviva la liberta[42]!

Бронза аплодувала. Піппо горланив, видобуваючи останнє зі свого посереднього тенора. Почувся глухий стук у стелю.

— Що це? — запитав археолог.

— Е-е-е, це ще одна рохка! — відказав Піппо.

Виглядав він, як завжди, водночас розлючено й радісно. Він продовжив:

— Амаполіс Дюдю. Йому не подобається, коли я співаю.

— Амадіс, — виправила Бронза.

— Амадіс, Амаполіс, Амаду, чи це нам не до одного місця?

— А що це за історія з хатинкою? — запитав Ата.

— Це дипломатичні ходи цього Амаполіса, — відповів Піппо. — Хоче мене екстрадіювати... Дідько, як роззявить пащу, так і сипле словами, рохка! Каже, що для нього це передбачувано.

— Що? Експропріювати тебе? — уточнив Ата.

— Саме таке, — сказав Піппо. — Такий земний присуд.

— Тобі більше не треба буде працювати, — зазначив Ата.

— І що я маю робити під час цих їхніх канікул? — запитав Піппо.

— Випий з нами чарочку, — запропонував Ата.

— Дякую, патроне.

— Це твій готель залізниці заважає? — запитала Бронза.

— Так, — підтвердив Піппо. — Цій їхній клятій залізниці. Будьмо.

— Будьмо, — повторила Бронза, і всі троє спорожнили свої склянки.

— А Анжель вдома? — запитав Ата.

— Здається, він у своїй кімнаті, — відповів Піппо. — Проте я не певен. Просто мені так здається. Він усе креслить і креслить.

Він натиснув на кнопку за барною стійкою.

— Якщо він у себе, то зараз прийде.

— Дякую, — сказав археолог.

— Цей Амаполіс, — підсумував Піппо,