Читати книгу - "Тринадцята легенда"

Ось і все.

* * *

Ось і все? Словам, що були завершальним акордом до такої важливої події, як зникнення матері міс Вінтер, явно бракувало емоційності й значущості. Ясно, що міс Вінтер була невисокої думки про материнські здібності Ізабель; здавалося, саме слово «мати» було відсутнє в лексиконі письменниці. Мабуть, це цілком природно: наскільки я зрозуміла з того, що мені розповіли, материнських почуттів Ізабель просто не знала. І хто я така, щоб судити про взаємини інших людей з їхніми матерями?..

Я згорнула записник, засунула олівець у спіраль палітурки й підвелася.

— Мене не буде три дні, — нагадала я. — Повернуся у четвер.

І пішла, залишивши її наодинці з її вовком.

Кабінет Діккенса

Нарешті я скінчила записувати почуте у той день. Усі дванадцять олівців затупилися; на мене чекала серйозна операція — нагострити їх. Один за одним вставляла я кінчики у стругачку. Якщо обертати ручку цього пристрою повільно, то інколи остружки, звиваючись, але не розриваючись, можуть звиснути аж до кошика для паперів; але сьогодні я була втомлена, й вони увесь час ламалися під власного вагою.

Думки про почуте не покидали мене. Я пройнялася симпатією до Хазяйки і Джона-копача. Чарлі та Ізабель мене дратували. Лікар і його дружина діяли з найкращих міркувань, але мені здавалося, що їхнє втручання у життя двійнят добром не скінчиться.

Самі ж двійнята були для мене загадкою. Я знала, що про них думали інші люди. Джон-копач уважав, що вони не вміють як слід говорити; Хазяйка була переконана, що двійнята не сприймають навколишніх як живих істот; селяни ж дотримувалися думки, що дівчата несповна розуму. Не знала я одного — і це було аж надто цікаво: якої думки була про них сама оповідачка? Міс Вінтер була наче блуклива точка в центрі свого оповідання. Спочатку вона говорила про них, а нещодавно з'явилися ми; але вона ніколи не вживала займенника я, і його відсутність мене спантеличувала.

Знаю, якою була б її відповідь, якби я в неї спиталася про це. «Міс Лі! Ми ж домовлялися!..» Мені вже доводилося ставити їй запитання про ту чи іншу подробицю історії; інколи письменниця відповідала, та коли їй не хотілося цього робити, вона знов і знов нагадувала мені про нашу домовленість. «Не дурити. Не забігати наперед. Не ставити запитань».

Довгий час я мирилася з тим, що мені не вдавалося задовольнити моєї цікавості, але того вечора трапилося дещо, що дозволило пролити певне світло на питання, яке мене турбувало.

Не встигла я прибрати зі столу і взятися до пакування валізи, як у двері постукали. Я відчинила й побачила в коридорі Джудіт.

— Міс Вінтер цікавиться, чи не маєте ви трохи часу, щоби з нею ненадовго зустрітися?

Це в такий спосіб Джудіт переклала мені значно різкішу фразу, яка мала звучати так: «Приведіть до мене міс Лі, і негайно!» — я в цьому аніскілечки не сумнівалася.

Склавши блузку і запхавши її до валізи, я рушила до бібліотеки.

Міс Вінтер сиділа у своїй звичній поважній позі біля палаючого каміна, але окрім його полум'я, іншого освітлення в кімнаті не було, тому в бібліотеці було темно.

— Може, світло увімкнути? — спиталася я, стоячи у дверях.

— Не треба.

Ці слова долетіли до мене наче здалеку, і я вирішила підійти до міс Вінтер ближче. Віконниці були розчинені, і чорне небо, всіяне цяточками зірок, відбивалося у дзеркалах. Наблизившись до письменниці, у миготливому світлі від каміна я помітила, що вона про щось глибоко замислилася й не звертає на мене уваги. Я мовчки сіла у своє крісло і, заколисувана теплом вогню, почала розглядати нічне небо, що відбивалося у дзеркалах бібліотеки.

Так минуло п'ятнадцять хвилин. Міс Вінтер про щось розмірковувала, я мовчки чекала.

Нарешті вона заговорила.

— Вам доводилося бачити портрет Діккенса в його кабінеті? Здається, портрет написав такий собі Басс. Я десь маю копію, коли знайду, то покажу вам. Так от. На цьому портреті письменник дрімає, відсунувши стілець від столу. Очі його заплющені, борода лежить на грудях. На ногах капці. Довкола ж його голови у повітрі плавають, немов у сигарному димі, головні персонажі його книжок. Деякі юрмляться над паперами, що лежать на столі, деякі «висять» позаду голови письменника, деякі спустилися донизу, наче сподіваючись стати ногами на підлогу. А чом би й ні? Усі вони намальовані так само чітко, як і сам письменник, тож чому б їм не бути так само реальними, як і він? Ці персонажі набагато реальніші, ніж книжки на полицях, — книжки на картині ледь означені тоненькими лініями то тут, то там, місцями ж їхні контури взагалі сходять нанівець… Ви можете спитати: а чому це мені раптом пригадався цей портрет? Тому, що він здається мені відображенням мого життя. Я зачинилася від світу за дверима свого кабінету і заселила цей замкнутий простір вигаданими мною істотами. Майже шістдесят років я безкарно підглядала за життям людей — людей, які ніколи не існували. Я безсовісно підглядала в їхні серця й у їхні спальні. Я зазирала їм через плече, стежачи за рухами пера, яке писало любовні листи, заповіти і сповіді. Бачила, як кохаються коханці, як убивають убивці, як діти грають у піддавки й фантазують. В'язниці й борделі відчиняли мені свої двері; каравели і каравани несли мене через моря та пустелі; я рухалася у просторі й часі, залишаючи позаду континенти і століття. Я була свідком ницості сильних світу цього і шляхетності скромних простолюдинів. Я схилялась над сплячими біля їхніх ліжок так низько, що вони могли відчути мій подих. Я бачила їхні сни… У моєму кабінеті — ціла юрба персонажів, які ждуть свого часу, щоб з'явитися у ще не написаних книжках. Ці люди прагнуть жити; вони смикають мене за рукав і благають: «Я наступний! Ну ж бо! Тепер моя черга!» Мені ж доводиться вибирати. І коли я когось оберу, решта мусить угамуватися і ждати собі тихенько місяців із десять чи й цілий рік, доки я не закінчу книжки, — а тоді знову зчиняють гармидер.

Щоразу, коли я відводжу погляд від аркуша, — чи то