Читати книгу - "Обитель героїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На полиці ожила бронзова статуетка глухаря. Птах настовбурчив пір’я, клацнув дзьобом, прочищаючи горло. Очиці, виточені з агата, раз чи два кліпнули.
— Анрі, я дуже поспішаю. Занеси рапорт.
— Так, Месропе. Іду.
У Тихому Трибуналі не заохочувалися казенні титулування. До голови Анрі зверталася на ім’я. Месроп Серкис на цьому наполягав категорично і не скупився на догани з занесенням для особливо церемонних співробітників. Лише при квізах Приказу, послах суміжних держав і в найяснішій присутності начальник «Двох Т» дозволяв вігілам «пана голову». Це він називав «пам’яткою про пильність», не пояснюючи, що має на увазі.
Піднявшись на четвертий поверх, Анрі застала Месропа в коридорі, біля відкритого вікна.
— Сам порталами шастай! — кричав чарівник, до половини вистромившись назовні та ризикуючи гепнутися вниз тією половиною, що залишилася. — Скороходе! А мені зволь карету! З усіма зручностями! З подушками! Ворушися, грифон тебе зжери!
Бездоганно ввічливий у більшості випадків, іноді товстун дозволяв собі розслабитися. У такі хвилини він робився схожий на портового амбала-вантажника, який назбирав грошенят, роздобрів від неробства й тихо старіється за кухлем пива. Ніхто його лайки не сприймав серйозно, хоча всі прикидалися страх якими наляканими. Зате коли Месроп поводився як лорд, ставав тихим, як сичання змії, лагідним, мов піна від вішального мила…
— Рапорт залиш секретареві, — без паузи повідомив він, не обертаючись до Анрі. Напевно, «зжертий грифоном» слуга потребував невсипущого нагляду. — Копію спалиш на транс-лампаді, з замовлянням. Я дорогою перегляну… Квестори живі, як мислиш?
Мовчання вігіли він зрозумів правильно.
— Шкода, справді шкода… Тепер буде важче…
Що саме тепер буде важче, Месроп не сказав. Над його лисиною на павутинці гойдався відчайдушно хоробрий павучок-пустельник. Анрі мимоволі відзначила довжину павутинки, розмір павучка, колір черевця, амплітуду коливань від протягу; дала поправку на день тижня… З усього виходило, що на Месропа чекає далека дорога та купа різномастих королів. Інтерес світив козирний, але нервовий. У поєднанні з пізнім вечором, точніше, з ніччю, що насувалася, результат ворожби наводив на різні думки.
Наприклад, про те, що прибиральникам Трибуналу світить прочухан.
Порозводили павутиння…
— А ти не мудруй, голубонько, не мудруй лукаво, — як і раніше дивлячись у вікно, Месроп повернувся й накивав на вігілу пальцем. — Навіщо красуням зайві зморшки? Краще доповідай коротенько, чим займатимешся зранку. Я вас, роботящих, знаю, вам би до полудня боки відлежувати…
Той факт, що завтра — вихідний, голова оминув.
Ніби забув.
Павучок вирішив не спокушати долю й утік під карниз, на якому кріпилися портьєри. Така втеча віщувала зміну марних клопотів на клопоти важливі про що Анрі розсудливо не повідомила начальству. Доповівши про «Розу Кроків» і чаровий відбиток мана-фактури записів (не забути віднести у Великий Гаруспідіумі), вона згадала про залишкові еманаури. Ця згадка немов зумисне причаїлася, щоб зараз боляче хлюпнути в скронях.
— Хочу взяти некро-слід від готелю. З’ясувати, куди рушили вози з тілами. На вуличну варту надії мало, запевне ж проморгали, йолопи… Існує шанс, що небіжчиків переховують у місті, очікуючи, поки вщухне тривога.
— Часом не сама слід брати налаштувалася? — Месроп нарешті обернувся до вігіли і всівся на широкому підвіконні, схрестивши ніжки. Товстун зараз був схожий на глиняну фігурку Добряги Сусуна, якими торгують рознощики в Сусунів день. І осміхнувся так само хижо. — Нові таланти прорізалися? Чому я не в курсі?
— Залучу слідопита. Лягавого волхва, наприклад.
Осміх зробився ширший, нагадуючи тріщину входу в геєну. Рівненькі, гостренькі зубки голови Трибуналу блищали, як благі наміри, перлами яких мостять дорогу до Нижньої Мами. Анрі й сама зрозуміла свою помилку. Лягаві волхви, люди тонкої, нервової мани, брали тільки живий слід. У пошуках «мертвого рядка» вони незмінно пасували. Ганьба, пані вігіло. Дозволяю почервоніти й згоріти від зніяковіння.
— Замовлю в розпліднику моранського хорта. Із псарем-провідником.
— Розплідник у вихідні зачинено, — Месроп зволив згадати про дні тижня. — Провідники роз’їхалися по домівках: пити вино й любити милих жіночок. Живуть вони здебільшого за містом. Навіть якщо я розпоряджуся сплатити понаднормові, щоб полегшити псарям зайву роботу — поки ти розшукаєш кого-небудь, поки домовишся…
Він правий. Слід прохолоне, його затопчуть, на сліду кицька з’їсть горобця, створить відволікаючі перешкоди. Треба поспішати.
— Слід може взяти хтось із некромантів.
— Може, голубонько. Але чи багато некротів погодяться співпрацювати з нами? Нема чого шкіритися, я тобі неабихто, таких, як я, одиниці — і то за щастя…
Натяки на своє темне минуле Месроп Серкис, для старих друзів — Месроп Кликуша, до служби в ТТ — некролог широкого профілю, сприймав спокійно.
— Гаразд, Мантикоро, користуйся, поки я живий. «Мертвий рядок» найкраще беруть малефіки. Не питай, чому, інакше по закінченні справи замість відпустки відправлю в скрипторій. Розділ «Кров’яний слід», підрозділ «Верхнє чуття», інкунабули з шостої по дев’ятнадцяту.
Товстун мрійливо примружився, звів куценькі брівки і забубонів:
— Не має жодного значення, що саме малефік робитиме зі слідом: виліпить зі слідової глини вольт, спалить у печі, переплавить із чорним склом і піском, після чого втопить, розкришить, змішає із землею і прахом, узятими з могил, старої і свіжої…
Він обірвав тираду, розреготався.
— Старію, голубонько. Стаю балакучий і сентиментальний. Словом, пошукай гарного малефіка. Не знайдеш сама, дзвони в било. Допоможу, чим зможу. Серафим мені не відмовить.
І стрибнув у віконце раніше, ніж Анрі встигла сказати, що все зробить якнайкраще, без сумнівної допомоги лейб-малефактора Серафима Нексуса. Виглянувши назовні, вігіла поцінувала майстерність і ту недбалу зграбність, з якою начальник «підстелив соломки». Четвертий поверх все-таки. А Месроп таки старіється, по всьому видно, що старіється.
Перед дамами хвіст віялом розпускає, лисий фанфарон.
— Месропе! Чекай!
— Добродійко, ви зловживаєте нашою дружбою! — долинуло знизу.
Начальник став ввічливим. Погана ознака. Головний біль повернувся, але в Анрі не залишалося вибору. Вона склала пальці умовним знаком «алюр-два-т» і виставила руки у вікно. Долоні обпекло поривом вітру; мить, і крихітний інстант-образ начальника виник на підвіконні.
— Я підвісила обер-квізитору фон Шмуцу «мушку», — не чекаючи, поки мініатюрний Месропчик зробиться втіленням вселенських лих, випалила Анрі. — Сьогодні вранці, у готелі. Під час першої зустрічі.
Почувши знайоме смачне слово, з-під карниза звісився відважний павучок. Гойднувся вниз, бажаючи доброю прикметою підбадьорити й заспокоїти.
— Навіщо? — запитав міні-начальник, який ледь мерехтів. — Ні, стривай… Звичайну чи «злодійку»?
— «Злодійку», — чесно зізналася вігіла.
— Гм-м… І що, добродійко, подвигло вас на фасцинацію співробітника Всевидющого Приказу? Зауважте, несанкціоновану фасцинацію! Я слухаю.
Фасцинацією, або «заочним зачаруванням», у Трибуналі йменувалася точкова підсадка свідкам або інформаторам часток особистої мани, що формує зв’язок між вігілом (вігілою) і об’єктом фасцинації. Такі частки називають «мушками», за аналогією зі штучними родимками, улюбленою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обитель героїв», після закриття браузера.