Читати книгу - "Колекціонер"

Я йому сказала, що він шукає матері, якої ніколи не мав, але він, звичайно, не слухав.

У Бога він не вірить. Від цього мені хочеться вірити.

Я розповіла про себе. Про Т і М, бадьорим, відстороненим голосочком. Про М він знає. Мабуть, усе містечко знає.

Моя думка така: мені треба зробити так, щоб він перестав почуватися мучеником.

Час у в’язниці. Нескінченний час.

Перший ранок. Він постукав у двері і почекав десять хвилин (він завжди так робить). Це не були дуже приємні десять хвилин, усі втішні думки, які я назбирала за ніч, вивітрились, і я лишилася сама-одна. Я стояла і повторювала собі: коли що, не опирайся, не опирайся. Я була готова сказати: роби що хочеш, тільки не вбивай. Не вбивай, ти ще зможеш це зробити. Ніби я така річ, що добре переться й довго носиться.

Усе було по-іншому. Коли він зайшов, він просто став там, якось так сором’язливо — і одразу, щойно я побачила його без капелюха, то здогадалася, хто це. Мабуть, я сама не помічаю, як запам’ятовую обличчя. Зрозуміла, що він — клерк із міської ратуші. Той самий, який виграв величезний приз. Його фото було в газеті. Усі бачили.

Він спробував заперечити це, але зашарівся. Він раз у раз червоніє.

Зробити так, щоб він почав захищатися, — раз чхнути. У нього обличчя просто від природи якесь ображене. Овече. Ні, жираф’яче. Такий худий, сором’язливий, незграбний жираф. Я ставила запитання за запитанням, він не відповідав, єдине, що він міг зробити, — дивився на мене так, ніби я не маю права його питати. Ніби він усе зробив не заради цього.

Ніколи не мав справи з дівчатами. Принаймні з такими, як я.

Чистий, як сніг.

Він на зріст близько метра вісімдесяти, сантиметрів на двадцять вищий за мене. Худий, тож здається ще вищим. Незграбний. Долоні, як лопати, м’ясисті, неприємного біло-рожевого кольору. Якісь не чоловічі. Адамове яблуко завелике, дуже широкі зап’ястя, величезне підборіддя, ніздрі по краях червоні. Аденоїди. У нього такі чудні інтонації неосвіченої людини, яка намагається виглядати освіченою. І щоразу не вдається. Обличчя дуже видовжене. Нудне чорне волосся. Воно жорстке, трохи хвилясте, спадає вниз. Так укладене, що й не ворухнеться. Він ходить постійно в неформальному піджаку, фланелевих штанах і краватці зі шпилькою. Навіть із запонками.

Про таких люди кажуть «приємний молодий чоловік».

Абсолютно ніякої статі (на вигляд).

Має звичку стояти, склавши руки збоку чи завівши їх за спину, наче не знає, куди б їх подіти. З повагою чекає моїх інструкцій.

Риб’ячі очі. Спостерігають. І все. Без жодного виразу.

Провокує мене на вередливість. Я починаю поводитися, як незадоволена багата відвідувачка, а він — як продавець у крамниці тканин.

Це його стиль. Удавано скромний. Весь час немовби вибачається.

Я сиджу, їм, читаю книжку, а він на мене дивиться. Якщо кажу, щоб пішов, іде.

Він таємно стежив за мною майже два роки. Відчайдушно в мене закоханий, йому було дуже самотньо, він знає, що я завжди буду «вища» за нього. Це такий жах: він говорить так незграбно, до всього підходить здалеку, водночас постійно виправдовується. Я сиділа і слухала. Не могла дивитися на нього.

Він виповів мені своє серце. Як виблював на ці жахливі килимки мандаринового кольору. Коли він замовк, ми просто тихо посиділи. Коли він підвівся і зібрався йти, я намагалася запевнити його, що зрозуміла, що нікому нічого не скажу, якщо він відвезе мене додому, але він позадкував до дверей. Я намагалася поставитися до нього з розумінням, зі співчуттям, але, здається, це його налякало.

Наступного ранку я спробувала знову, дізналася, як його звати (кошмарний збіг обставин!), я намагалася діяти якнайрозумніше, дивилася на нього знизу, прохала його, але це знов-таки його налякало.

За обідом я сказала йому, що розумію, як йому соромно через зроблене і що ще не пізно. Апелюєш до його совісті, вона наче й піддається, але йому від цього ніяк. «Так, мені соромно», — каже він. «Я розумію, що треба…» — каже він. Я зауважила, що в нього зовнішність зовсім не лихої людини. Він відповів, що це перший у його житті лихий вчинок.

Може, й так. Але, схоже, він довго збирав на нього сили.

Іноді мені здається, що він дуже розумний. Він намагається домогтися мого співчуття, вдаючи, ніби над ним мають владу якісь зовнішні обставини.

Того вечора я спробувала не бути пристойною людиною, грубіянила, поводилася як стерва. А він просто образився більше, ніж зазвичай. Йому дуже добре вдається ображений вигляд.

Він огортає мене мацаками своєї ображеності.

Він, бачте, не мого «класу».

Я знаю, хто я для нього. Я метелик, якого він завжди мріяв зловити. Пам’ятаю (коли ми вперше зустрілися), Дж. П. казав, що колекціонери — найстрашніші звірі. Він, звичайно, мав на увазі колекціонерів мистецьких творів. Я не зовсім його зрозуміла, подумавши, що він просто хоче епатувати Кароліну — і мене. Але, звичайно, він має рацію. Таке заняття — це антижиття, антимистецтво, антивсе.

Пишу в цій жахливій тиші, наче вночі, так, ніби почуваюся нормальною людиною. Але це не так. Я немов хвора, мені страшно й самотньо. Нестерпна самотність. Щоразу, коли відчиняються двері, хочу рвонути з них і тікати. Але розумію, що спроб до втечі в мене небагато. Треба перехитрувати його. Спланувати заздалегідь.

Вижити.

16 жовтня

Друга половина дня. Я б мала бути на натурному занятті. Чи Земля досі крутиться? Чи сонце ще світить? Минулої ночі я подумала, що вже мертва. Це смерть. Це пекло. У пеклі не буде інших людей. Чи буде тільки хтось один, такий, як він. Диявол буде не демонічний і по-своєму привабливий, а отакий, як він.

Цього ранку я його малювала. Намагалася для ілюстрації вловити його обличчя. Але нічого не вийшло, він захотів забрати портрет собі. Сказав, що дасть за нього ДВІСТІ гіней! Він божевільний.

І це я. Я — його божевілля.

Він роками шукав собі об’єкт для одержимості. І знайшов мене.

У такому вакуумі я не можу писати. Нікому. Коли я малюю, то завжди уявляю когось на зразок Дж. П. у себе за спиною.

Якби всі батьки були такі, як наші, всі сестри були б справжніми сестрами. Вони були б змушені бути одна для одної