Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— Так, заходь, — відповіла я. Я лежала на ліжку, випроставши ноги на стіну та вдивляючись у стелю. На мені були колготки й сині в блискітках шорти, що в такому положенні непривабливо висіли на моїх стегнах.

— Це правда? — поцікавилась Катрина, стоячи біля дверей.

— Що Димпна Гришем таки прогнала свого нікчемного брехуна й волоцюгу чоловіка?

— Не смішно. Я про твою роботу.

Я водила великим пальцем ноги по малюнку на шпалерах.

— Так, я повідомила, що звільняюся. Так, я знаю, що мама й тато не дуже зраділи цьому. Так, так, так, хоч би що ти сказала мені.

Вона обережно зачинила за собою двері, потім усілась на краю ліжка та вилаялася:

— Я, в біса, не вірю тобі!

Вона відсунула мої ноги, і я сповзла по стіні на ліжко. Я сіла, випрямившись.

— Ой.

Її обличчя було багряно-червоного відтінку.

— Я не вірю тобі. Мама в розпачі. Тато вдає, що все гаразд, але він теж у розпачі. Де їм узяти гроші? Ти ж знаєш, що тато вже панікує через це. Чому, в біса, ти йдеш з такої справді добрячої роботи?

— Не повчай мене, Трино.

— Хтось мусить! Ти ніде не заробиш стільки, скільки платять там. І як це позначиться на твоєму резюме?

— О, вдавай, що ти особисто в цьому не зацікавлена.

— Що?

— Тобі все одно, що я роблю, поки ти можеш поїхати й поновити свою надзвичайно успішну кар’єру. Я потрібна лише для того, щоб забезпечувати сім’ю грошима й бути чортовою нянькою. Тобі начхати на інших! — Я знала, що підла й огидна в той момент, але не могла стримуватись. Усе-таки життєва ситуація моєї сестриці спричинилась до такого хаосу в нас. Невдоволення, що накопичувалось роками, почало виливатися з мене. — Ми всі повинні виконувати ненависну роботу, щоб маленька Катрина могла реалізувати свої чортові амбіції.

— Зараз не про мене йдеться.

— Невже?

— Ні, це ти не можеш втриматися на жодній нормальній роботі, яку тобі пропонували за ці місяці!

— Ти нічого не знаєш про мою роботу, зрозуміла?!

— Я знаю, що платня за неї набагато більша від мінімального заробітку. Ось усе, що мені потрібно знати.

— Не все в житті вирішують тільки гроші, ти знаєш.

— Справді? Зійди вниз і скажи це мамі й татові.

— Як ти смієш вичитувати мені чортову нотацію про гроші, коли сама роками нічогісінько не платила за цей дім.

— Ти знаєш, що я не можу собі багато дозволити через Томаса.

Я почала виштовхувати сестру за двері. Не пригадую, коли я востаннє била її, але зараз я дуже хотіла когось вдарити і боялася, що буде, коли вона залишиться тут зі мною.

— Забирайся геть, Трино, зрозуміла? Просто йди й залиш мене саму.

Я гримнула дверима перед її обличчям. І коли почула, як вона повільно спускається вниз по сходах, то вирішила не думати, що вона скаже моїм батькам, не перейматися тим, що вони сприймуть це як доказ мого катастрофічного невміння робити щось корисне. Я воліла не згадувати про Саїда зі Служби зайнятості й не думати про те, як я поясню причини звільнення з цієї найоплачуванішої роботи для некваліфікованих працівників. Я не бажала думати про птахоферму й про те, як десь у її глибоких закутках, мабуть, і досі лежать поліетиленовий комбінезон і гігієнічна шапочка з моїм іменем.

Я лежала й думала про Вілла, про його гнів та смуток. Про те, що сказала його мати, — що я була одна з небагатьох, хто зумів достукатись до нього. Я згадувала про те, як він намагавсь не розсміятися, слухаючи пісню «Мавпокрай» тієї ночі, коли за вікном крутився золотавий сніг. Я думала про теплу шкіру, м’яке волосся й руки живої людини, яка була набагато розумнішою й дотепнішою за мене, проте не бачила для себе кращого майбутнього, окрім як знищити себе. Зрештою моя голова впала на подушку і я розревлась, бо життя раптом видалось мені набагато похмурішим і складнішим, ніж я думала. Я хотіла повернутись назад у часи, коли моїм найбільшим клопотом було те, чи ми з Френком замовили доволі булочок з родзинками.

У двері постукали.

Я висякалась.

— Катрино, йди геть.

— Пробач.

Я втупилась у двері.

Її голос був приглушений, неначе губи притулились до замкової шпарини.

— Я з вином. Упусти мене, заради Бога, бо мама почує. У мене під светром два келихи, а ти знаєш, що вона думає про наші пиятики в кімнаті.

Я підвелася з ліжка й відчинила двері. Вона подивилася на моє заплакане обличчя й хутко зачинила за собою двері спальні.

— Добре, — мовила вона, викрутивши корок і наливши мені в келих вина, — що там сталося?

Я серйозно подивилася на сестру.

— Не кажи нікому те, що я тобі розповім. Навіть татові. А надто мамі.

Тоді я розповіла їй.

Я мала розказати комусь.

Я не любила сестру з багатьох причин. Кілька років тому я показала б вам цілі списки, які нашкребла на цю тему. Я ненавиділа її за те, що в неї довге пряме волосся, тоді як моє доростає лише до плечей. Я ненавиділа її за те, що вона все вже знає, хоч би що їй сказала. Я ненавиділа той факт, що всі мої шкільні вчителі намагалися розказати мені пошепки, яка вона була розумниця, немов її розум не означав того, що я постійно жила в її тіні. Я ненавиділа її за те, що у віці двадцяти шести років жила в комірчині дуплекса, щоб її позашлюбний син жив разом з нею у великій спальні. Проте час від часу я раділа, що вона моя сестра.

Бо Катрина не кричала від жаху. Вона не здавалася враженою, не наполягала, щоб я розказала мамі й татові. Вона жодного разу не сказала мені, що я хибно вчинила, покинувши роботу.

Вона відпила добрий ковток вина.

— Боже мій.

— Отож.

— Усе законно. Вони не можуть зупинити його.

— Я знаю.

— Чорт. Мені це в голові не вкладається.

Ми допили до денця, поки я розповідала. І я відчувала, як займаються мої щоки.

— Мені гидко думати, що покинула його, але я, Трино, не можу бути частиною цього. Не можу…

— М-м-м. — Вона думала. Моя сестриця вміє зробити «задумане обличчя». Це змушує людей почекати, перш ніж говорити з нею далі. Тато каже, що коли я роблю «задумане обличчя», то здається, наче я хочу в туалет.

— Не знаю, що діяти, — сказала я.

Вона подивилася на мене, її