Читати книгу - "Купеля"

Кілька хвилин Софійка вагалася, доки така поведінка не почала її дратувати. «Боягузка! — сказала вона собі. — Врешті-решт не такий страшний вовк, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись із дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.

Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисока на зріст жінка із сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі. Жінка не запитала, хто до неї прийшов і в яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.

— Прошу до столу, — привітно запросила жінка. — А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів, і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.

У жінки був тихий, заспокійливий, добре поставлений голос, але Софійка погано чула її слова. Погляд дівчини був прикутий до письмового столу в іншій кімнаті. Там стояв портрет її Сашка. Він усміхався зі світлини, дивлячись прямісінько на Соню. Заспокоїло дівчину те, що на фотографії не було траурної чорної стрічки. Значить, найстрашнішого з ним нічого не скоїлося, а це було головне.

Жінка поставила на стіл дві чашки на блюдцях, поклала пачку печива «Корівка».

— Беріть, пригощайтеся, — сказала вона, короткозоро вдивляючись в обличчя дівчини.

— Дякую, — відповіла Соня, намагаючись не дивитися в бік світлини Сашка.

— Вибачте, я ніяк не можу вас пригадати, — зізналася жінка. — У якому році я вас навчала?

— Я не вчилася у вашому класі, — відповіла Софійка.

— Ні? А я вирішила, що ви моя колишня учениця.

— Я… — почала Соня й завагалася. Сказати «дівчина Сашка»? Чи це буде правдою? «Колишня дівчина»? «Знайома»? — Я…

— Беріть печиво. — Людмила Орестівна посунула пачку в бік вкрай розгубленої дівчини. — Воно свіженьке, добре.

— Я Соня, дівчина вашого сина, — випалила на одному подиху Софійка й одразу ж зашарілася.

Ложечка в руках Людмили Орестівни цокнула об чашку від слів дівчини, рука дрібно затремтіла, а на обличчі майнула тінь смутку.

— Так, так, — кивнула вона головою. — Мені розповідав про вас син, багато розповідав.

— Я приїхала, щоб дізнатися, де він та як він, — уже сміливіше сказала дівчина.

— То ви… нічого не знаєте?

— Ні. — У Соні похололо в грудях.

— Сашко в лікарні, — тихо сказала жінка, відводячи погляд. — Він хворий.

— Хворий?! То скажіть, як мені знайти ту лікарню? Я одразу ж до нього!

— Ні, — жінка заперечливо похитала головою. — Я не можу тобі (можна так звертатися?) сказати, де він.

— Але… чому? — розгублена Софійка нічого не розуміла. — Він покинув мене? Знайшов іншу дівчину?

— Ні, дитинко, ні, — заперечила Людмила Орестівна.

— Чому ж він мені не зателефонував? Не розумію.

— Соню, послухай мене уважно та зрозумій правильно. Сашко тебе кохав, дуже кохав, — почала жінка. Було помітно, що їй важко дається кожне сказане слово. — Але зараз він дуже хворий. Він, якби міг, то зателефонував би обов’язково, але… він не може цього зробити.

— Я… Я вас не розумію, — з розпачем сказала дівчина, бачачи, що жінці зараз нелегко. — Якщо він мене не покинув, то чому я не можу його навідати? Розумієте, я хочу його побачити і від нього самого почути всю правду. Я кохаю вашого сина!

— Я розумію, Соню, твої почуття, твоє бажання бачити Сашка, але… я не зможу тобі сказати більше. Мій син зараз дуже хворий. Коли йому стане краще, він одразу ж тебе знайде.

— Якщо навіть у нього найтяжча хвороба, я його не покину, — щиро зізналася дівчина. — У нього… рак? Він паралізований? Благаю, скажіть мені правду!

Людмила Орестівна нахилила голову донизу. Від Софійки не приховалося, як на білу скатертину впали дві сльозинки. Жінка зробила рух, ніби поправляє окуляри, і витерла поспіхом очі.

— Ні, у нього не рак, — тихо сказала вона. — Але він у такому стані… Я, як мати, не хочу, щоб мого сина бачив хтось зі знайомих саме зараз. Не хочу й не дозволю, вибач, Соню, навіть тобі.

— Я повинна знати всю правду, — твердо мовила дівчина. — Я не піду звідси, доки ви не дозволите мені з ним зустрітися та поговорити. Якщо Сашко накаже мені йти геть — піду, попрохає залишитися з ним — зостануся. Що мені робити — вирішувати йому, а, вибачте, не вам.

— Зараз мій син не може самостійно приймати важливі рішення, — чітко, наполегливо сказала жінка. — Тому я роблю це за нього. Доти, доки Сашко не вилікується, я буду ним опікуватися та приймати за нього рішення. — Жінка трохи помовчала та вже зовсім іншим, м’яким тоном, по-материнськи заговорила швидко-швидко: — Дитинко, благаю тебе, не думай про мого сина погано. Він у мене гарний, щирий, найкращий. Його не можна не кохати, але зрозумій мене: ваша зустріч тебе може вбити, я маю на увазі моральну травму. Їдь додому, знайди собі іншого хлопця та забудь Сашка. Мовчи! Не кажи, що це важко, бо сама знаю. Ти така гарна та вродлива, тож тобі легко буде знайти інше кохання, вийти заміж, мати діточок. Невідомо, чи Сашко взагалі одужає колись, чи… залишиться хворим на все життя, а твої молоді роки будуть спливати… Нехай мій син залишиться у твоїх спогадах таким, яким був колись. Довірся мені й повір — так буде для тебе краще. Їдь додому! Я зла тобі не бажаю й чітко усвідомлюю, що раджу.

Софійка дивилася на неї широко розплющеними очима й не могла зрозуміти, чому ця жінка так опирається їхній зустрічі. Одне вона зрозуміла напевне, що потрібно будь-що, але зустрітися із Сашком. Дівчину охопили жах і відчай від того, що Людмила Орестівна ні за що не дозволить їй побачити Сашка. Але ж вона не може просто так зупинитися за півкроку до зустрічі з коханим та знову жити здогадками й чеканням! І тоді Соня впала на коліна перед жінкою.

— Благаю! — Дівчина підняла на Людмилу Орестівну свої великі очі, наповнені слізьми. — Благаю вас, дайте мені