Читати книгу - "Мáліна"

А поза тим, я ніколи не чула, щоб Іван щось казав про порядки у Відні, він не порівнює, не розповідає нічого, він вважає, здається, що протиставлення Тут і Там — необережне й безплідне. Лиш сьогодні він перестав володіти собою через отой урок фізкультури, він сказав «у вас», і це власне мені, так, ніби той урок фізкультури — втілення світу, до якого сама я належу, і який має бути відхилений, а може я вигадую це зі страху, який в мені все зростає, я ж не знаю, як там, в Угорщині, виглядають уроки з гімнастики. Іван заплатив, ми йдемо з дітьми на вулицю до машини, на прощання Андраш махає мені рукою, однак саме Бела питає: Хіба вона з нами не йде? А чому не може вона поїхати з нами? Потім зникли вони усі втрьох на Тухлаубен, звернули за ріг у напрямку Гогер Маркт[209], їх закрила якась дипломатична машина. Я все дивлюся й дивлюся, хоча від них немає вже й сліду, повільно іду до Ґрабена через Петерспляц[210], в іншому напрямку, я мала купити панчохи, могла б купити собі пуловер, саме сьогодні я мала б купити собі щось гарне, бо вони зникли, Іван, звичайно, не міг при дітях сказати, чи подзвонить мені.

Я чую, як Бела каже: Нехай вона їде з нами!

На Ґрабені я купила собі нову сукню, довгу домашню сукню для пообідніх годин, для кількох вечорів особливих удома, я знаю, для кого, вона мені до вподоби, бо довга й м’яка, і пояснює, чому так часто я залишаюся вдома, так, як сьогодні. Не хочу, однак, щоб Іван був тут, коли я її примірятиму, а тим паче Маліна, я можу часто дивитися в дзеркало лиш тоді, коли Маліни тут немає, перед великим дзеркалом у коридорі я повинна багато разів обернутись — на край світу, на дно океану, у вись небесну, далеко-далеко у казку, відійду від чоловіків. Цілу годину я можу жити поза часом і простором, у глибокому умиротворенні, перенесена до легенди, єдину реальність якої витворює запах мила, легке пощипування від лосьйону, шелест білизни, занурення пензликів в баночки, зосереджене ведення лінії контурним олівцем. Постає композиція, треба створити жінку для хатньої сукні. У повному таїнстві знову твориться те, чому призначено бути жінкою, буде це щось первовічне, з аурою, якої не мав ще ніхто. Треба двадцять разів розчесати волосся щіткою, стопи натерти кремом, полакувати на ногах нігті, поголити волосся на литках й під пахвами, раз за разом вмикається душ, у ванній кімнаті клубочиться хмара пудри для тіла, треба знову і знову дивитися в дзеркало — там неділя, треба у дзеркала на стіні запитати, це вже, напевно, неділя[211].

Прийде час, і всі жінки матимуть золоті очі, носитимуть золоті туфлі та золоті сукні, і чесала вона своє золоте волосся[212], вона рвала його, ні! її золоте волосся розвівалось на вітрі[213], коли верхи на вороному піднімалася вздовж Дунаю і досягнула Реції…

Настане день, коли жінки матимуть золотаво-руді очі, золотаво-руді коси, і поезія їхньої статі буде відтворена знову[214]…

Я увійшла до дзеркала й у ньому зникла, заглянула в майбутнє, була в злагоді зі собою і ось знову з собою в незлагоді. Поглядаю, знову прийшовши до тями, у дзеркало, та штрихую олівцем край повіки. Я можу усе це облишити. Якусь мить я була безсмертною, і я, саме я, для Івана не існувала, я не жила в Іванові, це вже не мало значення. Вода витікає із ванни. Зачиняю шухляди, ховаю олівчики, креми, флакони, розпилювачі до туалетної шафки, щоб не сердити Маліну. Хатню сукню вішаю до шафи на одяг, сьогодні вона не потрібна. Мені бракує повітря, тому йду перед сном на вулицю. Обачно звертаю на Гоймаркт, я боюся йти повз Штадтпарк, з його тінями й темними постатями, роблю коло по Лінке-Бан-Ґассе[215], поспішаю, бо цей відтинок шляху видається мені зловісним, але це лиш до Беатріксґассе, бо на ній я чуюся знову безпечно, а з Беатріксґассе іду догори по Унґарґассе аж до Реннвеґу, щоб не знати, чи вдома Іван, чи ні. По дорозі додому я поводжуся так само обачно, і не можу побачити ані будинку 9, ані цікавої Мюнцґассе. Іван мусить мати свою свободу, свій простір для дії, також і в цю годину. Я нараз перестрибую через декілька сходинок, мчу догори, бо, здається, десь тихо бринить телефон, може, це наш телефон, справді, він з інтервалами дзвонить, навстіж розчахую двері, лишаю їх за собою відчинені, бо телефон надривається, він сповіщає тривогу. Зриваю трубку із апарата й кажу, захекана, з подивом в голосі:

Я щойно прийшла, я гуляла

Сама, звичайно, а як же інакше, лиш декілька кроків

Те, що ти вдома, звідки могла б я

Напевно, прогледіла твоє авто

Бо йшла я з боку Реннвеґу

Напевно, забула поглянути догори, на твої вікна

Мені більше подобається йти з боку Реннвеґу

Не наважуюсь на Гоймаркт

Але те, що ти також вже вдома

Через Штадтпарк, там ніколи не знаєш

І де ж були мої очі

На Мюнцґассе, моя теж там стоїть сьогодні

Найкраще, я зателефоную тобі, отож, телефонуватиму завтра

Надходить умиротворення, підступає сонливість, нетерплячість зникає, я була в небезпеці, а тепер я знову в безпеці, не крадуся в поспіху біля стін будинків, щоб проминути нічний Штадтпарк, не тікаю обхідними дорогами в темряві, а вже майже вдома, вже тримаюся за рятівну дошку — за Унґарґассе, голова вже врятована в країні моїй Унґарґассе, вже й шия трішечки над водою. Вже чути перше слабке булькотіння зі слів і речень, щось уже проглядається, уже починається.

Настане день, коли люди матимуть золотаво — руді очі та зоряні голоси, коли їхні руки матимуть хист до любові, і поезія їхнього роду буде відроджена знову…

Уже при викреслюванні, перегляданні, при відкиданні.

…і їхні