Читати книгу - "Мáліна"

При розумінні вже, при передбаченні.

Чую у дверях ключ, Маліна заглядає до мене запитливо.

Ти зовсім не заважаєш мені, посидь зі мною, хочеш чаю, чи молока, хочеш іще чогось?

Маліна сам приносить собі молоко із кухні, він злегка іронічно вклоняється, щось у мені викликає у нього усмішку. Він ще щось має сказати, щоб мене розсердити: Якщо я добре це бачу, nous irons mieux, la montagne est passée[216][217].

Прошу, тільки без прусських висловів, звільни мене зараз від цього, було б добре, якби Ти не заважав мені, врешті-решт, кожен має право на те, щоб і йому деколи стало хоч трохи ліпше!

Допитуюся в Івана, чи він уже колись замислювався над коханням, що він думав раніше, що він думає про нього сьогодні. Іван курить, його попіл падає на підлогу, він мовчки шукає свої черевики, знайшов їх і обертається у мій бік, йому тяжко знайти слова.

Хіба це те, над чим варто думати, чому я маю над цим замислюватись, тобі потрібні для цього слова? розставляєш мені тенета, панянко?

І так, і ні.

Однак якщо ти не… І ти ніколи нічого не відчуваєш, ані зневаги, ані відрази? А якщо б і я нічого не відчувала? нетерпляче питаю, мені хочеться обійняти Івана руками за шию, щоб не міг так далеко бути від мене, ані на метр, саме тоді, коли вперше питаю.

Але ж ні, яка там зневага? Навіщо ти все ускладнюєш? Я ж приходжу, і цього вистачає. О Боже, які неможливі ти задаєш питання!

Я кажу переможно: Саме це я й хотіла дізнатись, чи це справді неможливі питання. Більше нічого я не хотіла дізнатись.

Іван одягнувся, часу в нього залишилось обмаль, він каже: Ти часом буваєш така комічна.

Ні, це зовсім не я, а інші, відповідаю я з поспіхом, мене ще раніше навели на такі хибні думки, я сама так ніколи не думала, ніколи б я не замислилась ні над зневагою, ні над відразою, у мені існує хтось інший, хто ніколи не міг зі мною погодитись, і ніколи не дозволяв вимагати у нього відповіді на нав’язливі запитання.

Чи не буде правильніше сказати, якась інша в тобі?

Ні, саме інший, тут я не помиляюсь. Хтось інший. Коли я кажу, що інший, ти мусиш мені повірити.

Панно моя, але ж ми настільки жіночні, я мав змогу пересвідчитись в цьому першої ж миті, ще й сьогодні, можеш мені повірити.

Який же ти нетерплячий! Ти не маєш терпіння, щоб хоч раз мені дати що-небудь сказати!

Особливо сьогодні я нетерплячий, та на тебе не вистачить усього мого терпіння!

Ти мусиш мати лиш трохи терпіння, тоді ми знайдемо вихід. Але ж ти позбавляєш мене терпіння!

Боюся зрештою, що терпіння моє винне в твоїм нетерпінні…

(Кінець фраз про терпіння і нетерпіння. Дуже малий набір фраз.)

Настане день, кали наші будинки стануть руїною, автомобілі стануть металобрухтом, ми будемо звільнені від літаків та ракет, зречемося винайдення колеса та розщеплення атома, свіжий вітер повіє з блакитних пагорбів і наповнить нам груди, ми будемо мертві дихати[218], і так буде усе життя.

Вода у пустелях висохне, ми зможемо знову піти в пустелю, щоб побачити одкровення, нас запросять до себе савани й води в своїй чистоті первозданній, діаманти залишаться в скелях, щоб світити усім нам, нас прийме праліс, визволить із нічної гущавини наших думок, ми перестанемо мислити і страждати, і це буде звільненням.

Вельмишановний пане Президенте,

Ви надсилаєте мені, від імені Академії, вітання до мого дня народження. Дозвольте мені Вам сказати, як я сьогодні злякалася. Не сумніваюсь у Вашій тактовності, бо мала честь кілька років тому на відкритті… бо мала честь познайомитись з Вами. Але Ви натякаєте тут на той день, може, навіть, на певну годину й невідворотну мить, яка має безпосередній стосунок до надто інтимних обставин життя тільки моєї матері, а також, як можна гадати задля пристойності, справ мого батька. Мені, зрозуміло, чогось особливого про день цей не сповістили, у мої обов’язки входило лише пам’ятати дату, повинна писати її на кожному формулярі, у кожному місті, кожній країні, навіть якщо буваю там тільки проїздом. Однак я давно не буваю вже в жодних країнах…

Дорога Лілі,

Ти, напевно, чула тим часом, що сталось зі мною, що діється в мене із головою. Я вживаю «тим часом», хоча вже минуло багато років. Тоді я просила Тебе прийти до мене, допомогти, було це не вперше, а вдруге, але і першого разу Ти не прийшла. Тобі, напевно, відомо, що маю я на увазі християнську любов до ближнього. Висловлююсь я, мабуть, не зовсім доладно, хочу лише сказати, що християнська любов до ближнього, не вилучає, звичайно, можливості, що комусь вона може видатися непосильною, як мені, однак я цілком собі уявляю, що можна діяти задля цієї любові, і Ти мала діяти задля цієї любові. Щоправда, для мене було б приємніше, якби Ти зробила цю ласку просто заради мене. Для цього не треба жодних домовленостей про надзвичайний випадок, а він якраз і настав. Дорога Лілі, я добре знаю великодушність Твою, Твій, екстравагантний, можливо, стиль поведінки в багатьох ситуаціях, я завжди була від нього в захопленні. Минуло, однак, уже сім років, і Твого розуму навіть не стало, щоб Твого серця не ошукати. Якщо людина має велике серце й багато розуму, але все ж не досить, розчарування має бути для неї самої прикрішим, ніж тоді, коли ближній її переживає розчарування, спричинене нею. Я була абсолютно готова асистувати панові Ґ. Ми дійшли згоди, що маємо різні думки щодо того, як слухати музику, якою мала би бути гучність, звичайно, також щодо вибору творів, бо моя вразливість на звуки останнім часом хворобливо загострилась, ми не могли домовитись ні про день, ні про ніч, ні про те, як можна їх застосовувати для усіляких справ, саме тоді я вже мала великі проблеми зі сприйняттям часу, поділ часу видавався мені хворобливим, однак я готова була зізнатися, що моє бачення часу, а радше, нестача такого бачення, набувала вже хворобливих розмірів. Ми домовились теж, що в разі потреби будемо твердити, ніби ми різної думки щодо того, як