Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 93
Перейти на сторінку:
яку ціну править Ластовка.

— П’ятсот рублів і не менше! — сказала твердо Ластовка. — Нема дурних!

Вдома Гаракаль перелічив гроші і залишився задоволений.

— Хотіли мене ошукати, — мовила між іншим Ластовка.

— Ти ж у мене розумна, не даш своєму пропасти, — відповів на другий день Семен.

— Дурні вже перевелися, — сказала Ластовка третього дня. — Давали за корову шістсот, шістсот п’ятдесят, а один сімсот тикав, а я тільки стояла на тій ціні, яку ти наказав.

На місці Гаракаля котрийсь чоловік з глузду з’їхав би, жінку світ за очі погнав. Але Семен трохи пожурився і четвертого дня в обід мовив ласкаво жінці:

— Аби лиш ти здорова була, моя Ластовко. Добре, що менше за корівчину не дали…

Але повернемося на прирічанську вулицю, де продовжують ранкову бесіду Федірцан і Гаракаль.

— Коли мій Павло ще ходив до школи, зайшов одного разу до мене учитель та й каже: “Семене, я чув, що ви дуже часто побиваєте свого сина”, — мовить, посміхаючись, Гаракаль.

— “Що ви, пане учителю, — говорю я, — спаси Біг. Це буває тільки тоді, коли боронюся від нього”.

— А мене, акхи, — плете своє Федірцан, — у першу брачну ніч обняла кріпко Меланя та й питає так любо, тихо, акхи: “Петре милий, чого ти бажаєш у цю мить найбільше у світі?” А я зажмурив солодко від її поцілунку очі та й кажу, акхи…: “Кип’яченого вина із перцем та й свіжого сала із часником”, акхи.

Гаракаль теж не дає собі на п’яту наступити.

— А мене, пам’ятаю, в молодості покійний тесть питає: “Семене, що ти думаєш, коли бачиш перед собою молоду, красиву жінку?” А я відповідаю: “Чи немає десь поблизу моєї Ластовки?” Ги-ги-ги!

— А я ще ніколи в житті не приходив до хати п’яний, акхи, — ні з того ні з цього зізнається Федірцан.

— Маєте правду, Петре, бо і я так само — коли нап’юся, завжди сплю у хліві.

У цей час неподалік двох вельмишановних прирічанців, біля самого магазину, зупиняється автобус. Відчиняються двері — з салону повільно виходить Вариводиха. Прощається з водієм і, перехилюючи дебелою поставою з боку на бік, тяжко іде вулицею.

— Абисьте мали здоров’ячко, Поланьо дорога, — знімає у поштивому поклоні капелюха Федірцан, — давненько я вас не бачив, акхи. Звідки йдете?

— Е, дайте покій, з лікарні приїхала, з операції.

— А нащо вас оперували, дорога? — хутко цікавиться Гаракаль.

— А, неборята, я ніц не знаю, бо була під наркозом і спала, як вбита.

— А я раз прийшов до дохтура і кажу, акхи, — мовить у задумі Федірцан, — “Дохтуре, щось зробіть — у мене безсонниця. Цілу божу ніч кручуся і кручуся, а заснути не можу”. — “А ви вночі не крутіться, а спіть”, — каже мені дохтур, акхи.

— А як себе почуваєте, дорога Поланько? — питає Гаракаль, не звертаючи уваги на Федірцанове безсоння.

— Дякую за звідання, добре. Тільки дохтур заборонив мені їсти м’ясне, мучне, не дай бог паленки на язик взяти…

— А ви понесіть дохтуру одне з пацят від вашої Дульсінеї, то все дозволить, акхи, — радить мудро Федірцан.

— Такі, такі то дохтури, — вперше за весь ранок підтримує розмову Федірцана Гаракаль. — Мій покійний тесть в молодості після бійки з лопухівцями приходить з ножем під лопаткою до одного та й каже: “Дохтуре, витягніть мені ножа із плечей”. А той: “Ви спізнилися на десять хвилин — час мого прийому закінчився”. Тесть падає на коліна: “Пане дохтуре, завтра свята неділя, як я буду ходити з ножем”. Дохтур затявся і лиш стоїть на своїм — година прийому закінчилася. А тесть повзає накарачки і просить, і просить. Тут дохтурові надоїло, витяг тестеві ніж і встромив у око: “Я вам казав, що мій прийом уже закінчився. Тепер скоро біжіть до очного, він на годину довше працює, як я”.

— Ой так красно брешете, Семене, як би вам написав, мали-бисьте здоров’я, акхи, — догідливо усміхається Федірцан і звертається до Вариводихи.

— То кажете, Поланю, що не можете їсти ні м’яса, ні мучного. І випити вам шкодить?

— Ніц не можна, — хитає журливо головою Вариводиха.

— Ну тоді, Поланько, обов’язково заходьте до нас в гості, акхи, — щиро запрошує Федірцан.

Вариводиха чемно дякує за запросини і дибає помалу додому.

…Сонце вже піднялось над горою Меланею на добрі дві жердини і починає припікати.

Прирічанці знімають капелюхи, обтирають спітнілі чола і, вичерпавши інформацію, запрограмовану на день нинішній, знову добрі півгодини витрішкувато пасуть очима один одного.

— Семене, акхи, — раптом спохвачується Федірцан, — балакаємо з вами, балакаємо, а я все забуду вас спитати, чи ви вже встали, акхи!

— Видати, встав. Але почекайте ще — піду Ластовку зазвідати, чи вона мене вже розбудила.

І вельмишановні прирічанці розходяться від воріт. Семен йде розшуковувати на город Ластовку, а Федірцан поволі дибає до хліва, всідається на ослоні, насуває на очі капелюха і позіхає. В його солодку дрімоту раз по раз вриваються із саду веселоголосі птахи, із вулиці — щебетлива дітвора, з Ногавичкового обійстя — криклива музика із найновіших записів ансамблю “Боні М”. І над усім так тривожно, ніжно і до болю в серці солодко витає дух прирічанської землі — запахи половіючих пшениць, скошених трав, радісне дихання скупаних нічним дощем садів і виноградників і далека-далека пісня закинутого у небесну безодню жайвора, яка золотою ниткою безугавно стікає з верхів блакитних на сльози Федірцана, що неспогадано вихопились самі по собі.

— Прекрасна ото штука життя, — думає крізь дрімоту Петро Федірцан. — Ось тільки не забути б про це завтра сказати Семенові Гаракалеві.

Частина третя

Чардаш гори Мелані,

або ж

Усі ми з кореня однієї землі

За пoкликoм серця,

або ж

Ясна пaм'ять блудного дощу

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Згорблений, сивий, у благенькій одежині, тяжко дихаючи, чоловік уже півдня тримав свій путь від невеличкої залізничної станції до Прирічного. Без перепочинку, наче пілігрим, минав поля, яруги, переліски… Майже чотири десятки літ не ступали його ноги цими місцями. Відтоді народилось і відійшло не одне покоління дерев, трав, птахів. Перед ним час од часу прудко бігли молоді незнайомі струмки. Ті, котрі тримались в його пам’яті, а він в їх, злягли на спочинок у глибини земні. Невідомо, у які світи, за які обрії далися і старі дороги, що носили пілігрима у молодості.

Чоловік втрачав орієнтацію. Тоді ставав на коліна, тулив вухо до землі і, дослухаючись до ледь чутного дихання ще далекої прирічанської батьківщини, вперто рушав уперед.

Подекуди він перетинав автостради —

1 ... 34 35 36 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"