Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Сомс як виконавець заповіту зустрічав гостей, бо Тімоті й досі лежав у ліжку: він устане після похорону, а тітоньки Джулі й Гестер зійдуть униз тоді, коли все закінчиться і коли треба буде подавати сніданок для тих, хто захоче завітати до господи, вертаючися з кладовища. Другим приїхав Роджер, і досі кульгаючи після нападу подагри, в супроводі трьох синів — молодого Роджера, Юстаса й Томаса. Джордж, четвертий син, прибув у кебі майже зразу за ними і спинився в холі запитати Сомса, чи вигідно бути трунарем.

Вони не любили один одного.

Потім прийшли двоє Гейменів — Джайлс і Джесс, німі як могила й елегантно вбрані, з рівнесенькими складками на чорних штанях. Потім старий Джоліон, сам-один. Далі Ніколас, рожеволиций, якомога приховуючи бадьорість, що виявлялася в кожному русі голови й тіла. Його супроводжував один із синів, покірний і слухняний. Свізін Форсайт і Босіні прибули водночас і хвилину стояли, кланяючись і даючи один одному дорогу, але, коли двері відчинились, вони зіткнулися на порозі, а в холі знову почали вибачатися, і потім Свізін поправив свою краватку, яка трохи збилася набік, поки він протискався в двері, повагом рушив угору сходами. Прибув третій Геймен; двоє одружених Ніколасових синів разом з Твітіменом, Спендером та Уоррі, чоловіками Форсайтових і Гейменових дочок. Зібралися всі мужчини роду Форсайтів — двадцять один чоловік, за винятком Тімоті та молодого Джоліона.

Зайшовши до вітальні, витриманої в пурпуровому й зеленому кольорах, що була занадто яскравим тлом для їхніх незвичних костюмів, кожен занепокоєно намагався зразу сісти, щоб приховати свої чорні штани. Ті чорні штани й рукавички здавалися якимись непристойними, наче свідчили про фальшиве перебільшення почуттів, і багато хто з чоловіків вражено, але водночас із прихованою заздрістю позирав на Пірата, який з'явився без рукавичок і в сірих штанях. Незабаром залунали притишені голоси, ніхто не згадував померлої, але всі розпитували один одного про здоров'я, віддаючи в такий непрямий спосіб належне сумній події, яку вони прийшли вшанувати.

Трохи згодом Джеймс сказав:

— Ну, мабуть, пора рушати.

Вони вийшли надвір і, як домовлено, парами, дотримуючися старшинства, посідали в карети.

Катафалк рушив ступою, за ним посунули карети. У першій сиділи старий Джоліон з Ніколасом; у другій — близнюки Свізін і Джеймс; у третій — Роджер і молодий Роджер; Сомс, молодий Ніколас, Джордж і Босіні їхали в четвертій. В інших каретах — а всього їх було вісім — родичі вмостилися по троє і по четверо; за ними в однокінному екіпажі їхав лікар; далі, на пристойній відстані, кеби з службовцями й слугами; а позаду — порожній кеб, щоб довести число карет до тринадцяти.

По Бейзвотер-род процесія посувалася повільно, але, звернувши в бічну вулицю, рушила швидше: коні бігли підтюпцем аж до кладовища, сповільнюючи свій біг тільки на фешенебельних вулицях. У першій кареті старий Джоліон і Ніколас розмовляли про свої духівниці. В другій близнюки спробували були поговорити, але розмова не в'язалася, бо обидва недочували, а надто голосно кричати не випадало. Джеймс лише раз порушив мовчанку:

— Треба буде підшукати собі місце на кладовищі. А ти, Свізіне, вже подбав про це?

Свізін, перелякано позирнувши на нього, відказав:

— Ти мені про таке не говори!

У третій кареті балакали про всяку всячину, частенько визираючи, щоб подивитися, чи далеко ще їхати. Джордж промовив: «Сказати правду, бідолашна старенька зажилася на світі». Він вважав сімдесят років межею людського віку. Молодий Ніколас відповів лагідно, що, як видно, Форсайтів це правило не стосується. Джордж заявив, що в шістдесят накладе на себе руки. Молодий Ніколас, посміхаючись і погладжуючи підборіддя, мовив: навряд чи ця теорія сподобається його батькові, — він після шістдесяти років нажив чимале багатство. Ну, а сімдесят років, — то вже остаточна межа, сказав Джордж, саме час відійти на той світ і залишити гроші дітям. Сомс, який досі мовчав, тепер і собі докинув слово: він не забув «трунаря» і, ледь підвівши повіки, сказав, що так, мовляв, можуть міркувати лише люди, які за весь свій вік не спромоглися нажити ніяких грошей. Сам він збирається жити якомога довше. То була шпилька Джорджеві, який постійно перебував у фінансовій скруті. Босіні неуважно пробурмотів: «Чудово сказано, чудово!» Джордж позіхнув, і розмова на тому скінчилась.

Коли процесія прибула на кладовище, труну занесли до каплиці, чоловіки зайшли слідом парами. Ця варта, споріднена з небіжчицею, являла собою разюче й виняткове видовище серед великого міста Лондона з його безмежною розмаїтістю життя, його незліченними справами, розвагами, обов'язками, його страшною нечулістю, його страшним відособленням людей.

Родина Форсайтів зібралася, щоб показати свою перемогу над усім тим, свою тісну згуртованість, продемонструвати всемогутність закону власності, з якого виросло їхнє сімейне дерево, вигнався дебелий стовбур, розлогі віти, наповнившись життєдайними соками, досягнувши розквіту в призначений долею час. Дух старої жінки, що заснула останнім сном, скликав їх на цю демонстрацію. То був її останній заклик до згуртованості, в якій полягала їхня сила; то був її останній тріумф: вона вмерла тоді, коли дерево ще буяло.

Старій пощастило: їй не доведеться побачити, як ті віти розростуться так широко, що зрештою похиляться додолу. Вона не могла зазирнути в серця тих, хто її проводив. Той самий закон, що перетворив її з худенької стрункої дівчини в жінку дужу й дозрілу, з жінки — в кощаву, немічну, схожу на чаклунку стару бабу, чия індивідуальність виступала дедалі виразніше й виразніше в міру того, як сходив з неї полиск, що його набуває людина, спілкуючись із світом, — той самий закон мав діяти, уже діяв у родині, про яку вона піклувалася, наче мати.

Вона бачила ту родину молодою, в зростанні, вона бачила її дужою й змужнілою, і перш ніж її старечі очі встигли й спромоглися побачити, що буде далі, вона померла. Напевно, вона б силкувалася зберегти молодість і силу родини, і, хтозна, може, своїми старечими пальцями та тремтливими поцілунками їй би пощастило хоч на деякий час затримати її занепад. Та ба! Навіть тітоньці Енн не під силу було змагатися з Природою.

«Загибелі передує гордість!» Згідно з цим правилом, найіронічнішим із усіх правил Природи, Форсайти, перш ніж загинути, зійшлися на передостанній парад. Вишикувавшись у дві шеренги, вони майже всі спокійно потупили свої обличчя, що маскували їхні думки, але дехто дивився вгору і насуплював брови, наче вгледівши на стіні каплиці якесь грізне