Читати книгу - "Будденброки"

Вона зіскочила з ліжка й розчинила віконниці. Небо було трохи захмарене, але сонце світило. За Лойхтенфельдом та його маяком мерехтіло побрижене море, відтяте праворуч Мекленбурзькою косою; синіми й зеленавими смугами воно тяглося вдалину і зливалося на обрії з небом. «Потім я піду скупаюся, — подумала Тоні, — та спершу добре поснідаю, щоб обмін речовин не виснажив мене…» Вона всміхнулася і швидко, радісно почала вмиватись і вбиратися.

За якусь хвилину по тому, як вибило пів на десяту, Тоні була вже готова. Двері до кімнатки, де ночував Том, стояли відчинені: він рано-вранці поїхав назад до міста. Навіть тут, нагорі, де були самі спальні, пахло кавою. Здавалося, той запах був властивий цілому будинку; він ще подужчав, коли Тоні спустилася вниз широкими сходами з суцільним дерев’яним поруччям і пішла коридором повз їдальню, світлицю і лоцманову контору. Бадьора, вбрана в білу пікейну сукню, вся аж променіючи з утіхи, Тоні зайшла на веранду.

Пані Шварцкопф удвох із сином сиділи за столом; посуд був уже майже весь прибраний. Господиня була в брунатній сукні і в синьому картатому фартусі. Перед нею стояв кошичок із ключами.

— Даруйте ласкаво, мамзель Будденброк, що ми на вас не почекали! — мовила вона, підводячись. — Ми люди прості, встаємо рано. Завжди роботи повно… Шварцкопф у своїй конторі. Ви не гніваєтесь, мамзель, правда ж?

Тоні в свою чергу теж вибачилася.

— Повірте мені, що я не завжди так довго сплю. Мене страх як мучить сумління… А все той учорашній пунш…

Молодий Шварцкопф засміявся. Він стояв коло столу і тримав у руках люльку. Перед ним лежала газета.

— Так, це все через вас! — сказала Тоні. — Доброго ранку! Ви водно зі мною цокалися… Тепер я заробила тільки холодну каву. Мені вже давно треба було поснідати й скупатися…

— Ні, купатися для молодої дами було б надто рано! О сьомій вода ще досить холодна, одинадцять градусів… Після теплої постелі вона просто обшпарює тіло…

— А хто вам сказав, мосьє, що я люблю купатися в теплій воді? — Тоні сіла до столу. — О, ви тримали для мене каву теплою, пані Шварцкопф!.. Але наллю я вже сама… Дуже дякую!

Господиня ще хвильку дивилася, чи смакує гості їжа.

— То ви добре спали першу ніч, мамзель? Боже мій, у нас-бо матраци набиті морською травою… Ми люди прості… А тепер я побажаю вам приємного апетиту і веселої прогулянки… Ви, напевне, зустрінете багато знайомих на березі… Якщо захочете, то мій син проведе вас. Пробачте, що більше не можу сидіти з вами, але мені конче треба йти до кухні. У нас сьогодні смажена ковбаса, то я вже хочу, щоб вона була якнайсмачніша…

— Я за стільниковий мед, — сказала Тоні, коли вони лишилися вдвох. — Тут принаймні відомо, що ти ковтаєш!

Молодий Шварцкопф підвівся й поклав люльку на поруччя веранди.

— Куріть собі! Мені це нітрохи не заважає. Я вдома коли сідаю снідати, то їдальня вже повна диму з татової сигари… Скажіть, будь ласка, — спитала раптом вона, — чи правда, їцо яйце таке саме поживне, як чверть фунта м’яса?

Студент спаленів.

— Ви з мене глузуєте, панно Будденброк? — спитав він, не знаючи, сміятися йому чи сердитись. — Мені вже й так батько вчора ввечері милив голову за моє розумування й величання, як він казав…

— Але ж я спихала цілком щиро! — Тоні так збентежилася, що на мить перестала їсти. — Величання? Як таке можна казати! Я справді хотіла б дещо дізнатися… Господи, я ж нічогісінько не тямлю, запевняю вас! Завжди була серед найледачіших учениць у Зеземі Вайхброт. А ви, по-моєму, так багато всього знаєте…

Про себе ж Тоні подумала: «Величання? Коли людина попадає в незнайоме товариство, вона показує себе з найкращого боку, добирає слова і намагається сподобатись — що ж тут дивного…»

— Ну так, якоюсь мірою вони дорівнюють одне одному, — мовив він, підлещений. — З огляду на певні поживні речовини…

І вони почали балакати — Тоні снідаючи, а молодий Шварцкопф курячи люльку, — про Зеземі Вайхброт, про Тонине життя в пансіоні, про її товаришок: Герду Арнольдсен, що вернулася до Амстердама, і Армгард фон Шіллінг — її білий дім видно було з тутешнього берега, принаймні ясної днини…

Доївши і витерши рота, Тоні спитала, показуючи на газету:

— Є там щось цікаве?

Молодий Шварцкопф засміявся й похитав головою з глузливим співчуттям:

— Де там… Що в «Міських вістях» може бути цікавого? Це ж нікчемна газетка!

— Справді?.. А тато й мама завжди її передплачують…

— Ну звичайно! — сказав він і почервонів. — Я ж, бачите, також її читаю, бо не маю нічого іншого напохваті. Одначе не так уже й страшенно цікаво дізнаватися, що оптовий торговець консул такий-то наміряється справляти срібне весілля… Авжеж! Ви смієтеся… От якби ви почитали колись інші часописи, скажімо, «Кенігсберзьку Гартунгову газету» чи «Рейнську газету», то знайшли б там дещо цікавіше! Хай собі там прусський король хоч що каже…

— А що він каже?

— Та… ні, на жаль, я перед дамою не можу переповісти його слів. — Він знову почервонів. — Король досить неприхильно відгукнувся про ті газети. — На обличчі його з’явилася силувана іронічна усмішка, що на мить неприємно вразила Тоні. — Вони, бачте, не вельми шанують уряд, аристократію, духівництво, юнкерів… І вміють дуже спритно водити за носа цензуру…

— А ви? Також не шануєте аристократії?

— Я? — перепитав він і зніяковів.

Тоні підвелася.

— Ну, про це ми поговоримо іншим разом. Що, як я тепер піду на море? Гляньте, на небі вже немає ні хмаринки. Сьогодні не буде дощу. Ох, як мені хочеться знову пірнути в море! Ви проведете мене?

Розділ сьомий

Тоні надягла великого бриля й розгорнула парасольку, бо хоч повівав легенький морський вітерець, спека стояла немилосердна. Молодий Шварцкопф, у своєму сірому фетровому капелюсі, з книжкою під пахвою, ступав поряд і часом збоку позирав на неї. Вони пройшли Першу лінію і подалися парком. Його наскрізь просвічувало сонце; на посипаних жорствою доріжках, біля грядок з трояндами, — всюди було порожньо. Поміст для оркестру, схований між соснами навпроти кургауза, кондитерської та двох швейцарських будиночків, з’єднаних довгим переходом, також німував. Бралося до дванадцятої, і всі курортники, мабуть, були на пляжі.

Вони перейшли дитячий майданчик з лавками і великою гойдалкою, поминули теплі купальні й повільно пішли лукою. Від розпеченої землі здіймався гарячий, тострий дух конюшини й іншої трави, в повітрі гули сині мухи. Від моря долинав одноманітний, глухий шум. Далеко на водяній гладіні зринали й