Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

Потім він взагалі перестав брати участь у дискусіях, несподівано у нього пробився інтерес до спорту, він став вивчати сучасні мови, ходити на тренування, обравши мови і спорт предметами на державні іспити. Вивчення мов і заняття спортом добре поєднуються, виснував він, це треба затямити тим, хто хоче формувати ментальність наступних поколінь. Насправді ні мовами, ні спортом він не займався всерйоз, натомість по вуха зарився в книжки бібліотеки Німецького музею, від політики і соціології сягнув до біології та антропології. Уклав величеньку картотеку з виписками для книжки, яка мала називатись «КОРОТКИЙ НАРИС ЕКОЛОГІЧНОГО МАТЕРІАЛІЗМУ». Йому потрібен, власне, тільки час, сказав він собі, точнісінько як Марксові, який також не дуже квапився. Вдома, у Цвізелі, час для нього міг би знайтися.

А тут з’являється Гедвіга і каже, що чекає від нього дитини. До нього вона не мала жодної претензії. Народити дитину входило в її наміри, сказала вона йому. Його це аж ніяк нічим не зобов’язує, а от їй хочеться.

Він розлютився на неї, вони посварилися і розійшлися. Ще тижнів зо два він учащав до Німецького музею, та якось одного весняного дня на самій середині моста Людвіґа, якраз навпроти фонтана Батько Рейн, він раптом спинився і зайшовся реготом, реготав довго і нестримно. Перехожі дивилися на нього несхвально. Так радіти прилюдно було непристойно. Лойз одразу повернувся на той бік, звідки прийшов, узяв таксі і поїхав до Гедвіги. Пояснив, що хоче з нею одружитись.

Після цього протягом трьох місяців він заробив біля дев’яносто п’яти тисяч марок. Хоча, зважаючи на падіння купівельної спроможності, гроші ці були вже не такі й великі. Просто йому закортіло себе випробувати. Вечорами, задоволений собою, він розповідав їй, як спромігся заробити ті гроші. Розповідав про всі ті речі, які він вичитав у книжках про економіку й навіть не підозрював, що вони існують у дійсності: обмежені терміном контракти, перепродаж земельних ділянок та інші, здавалося б, безглузді справи. Одного разу він на вантажівці з водієм-напарником на кілька днів махнув туди й назад у Стамбул, іншого разу виявив недогляд у правилах європейського ринку щодо торгівлі олією і зірвав на цьому великий куш.

Гедвіга теж була з Розенгайма. Вона поїхала до батьків сповістити їх, що виходить заміж. Йому, Лойзові, її батьки не подобались, і тому він з нею не поїхав. Того дня провів її на Східний вокзал, потім приміським потягом повертався до Пассінга, де вони наймали квартиру. І саме тоді він побачив першу в межах міста Мюнхена жертву пошесті (мабуть, уже нікому було це занести в аннали). Якийсь пенсіонер раптом захихотів, підвівся, пішов до дверей на зупинці Штахус і пластом упав на платформу.

Лише під вечір стало відомо, що стряслося і що чекає людей у майбутньому. Він спробував був дотелефонуватись до Розенгайма, там ніхто не відповідав. Тоді він вивів з гаража автомобіль і через усі світлофори помчав до Міттельрінга — Центрального кільця. Всі проїзди були вже заблоковані поліцією і пожежниками. Крутив завулками, порушував правила на вулицях з однобічним рухом, перетинав сквери, щоб знайти хоч якийсь виїзд із міста на схід. На перехрестях однотонно лунали повідомлення поліції:»… повний карантин. Повторюємо: повний карантин. Рух транспорту заборонений. Винятки: поліція, пожежні машини, службові автомобілі лікарів. По порушниках буде відкриватись вогонь. Повторюємо…»

Він мусить якось проскочити, інакше й бути не могло. Куля влучила в ліве заднє колесо. Він крутонув машиною впоперек шести дорожніх смуг, вискочив і побіг. Його не спіймали. Тієї ж ночі з якогось палісадничка він украв велосипед і видобувся на стару розенгаймську дорогу. «Швидка допомога», що наїхала на нього ззаду, зробила це цілком зумисне. Його відкинуло в придорожній рів і він утратив свідомість, коли ж на світанку прийшов до тями, то побачив, що велосипед розбито вщент.

Коли нарешті він дістався до Розенгайма, все вже майже скінчилось, навіть для оточення людей уже бракувало. Будинок Гедвігиних батьків він знайшов — порожній. Її він відтоді так ніколи й не бачив.

Він залишився у Розенгаймі, йому було абсолютно байдуже, де жити і як жити. Склався гурт людей, яких не зачепила пошесть: усі перелякані, відтак приголомшені. Зв’язуєшся з дівчиною, а позаяк сам хочеш вижити і дівчина також хоче вижити, то обоє остерігались надто розплющувати очі або розтуляти рота.

Так тяглося, аж поки він натрапив на голенького хлопчика на майдані Людвіґа. Той стояв, обхопивши рученятками нікому вже непотрібний паркувальний годинник, і заходився від плачу. Ранком звідси від’їхав автобус із передайз піт, кудись на південь, в Італію чи Далмацію, де життя, певно, прекрасне. На них було схоже, щоб ось так просто забути дитину.

— Зовсім схоже на них, — сказав він, нахиляючись. — Як називаєшся, мале? — Такого ж віку, ледь старшеньке, могло б бути уже і в нього… Він узяв хлопчика собі й назвав його Мартіном, так колись у їхній родині переважно називали найстаршеньких. Згодом від Моніки він мав ще Ренату, і Урсулу, і Августа, але його життя, пробудження із заціпеніння, почалося саме з Марте. Несподівано для себе він помітив, що у гурті на його слово зважали. Він почав розмірковувати про майбутнє. Як видобутись із фази чистого споживацтва набутків мільйонів покійників? Всі охоче їздили верхи, мисливство привилося майже само по собі, одначе при всьому тому він усвідомлював, що чинить тиск, м’який тиск на людей свого гурту, аби вони переходили до самостійного способу життя і господарювання.

Часто вночі йому снилась дитина, — він вийшов з нею прогулятися. Дуже добре її знав та водночас не міг позбутися думки, що ніколи цієї дитини не знатиме. Наступного дня ходив пригнічений, грав на акордеоні і несподівано опинявся в Богемському лісі.

Там, де Богемський ліс,

Зоставсь мій отчий дім…

Чуючи, як він співає цю пісню, Гедвіга завжди підсміювалась із нього. А от Моніку розбирала лють, вона лаяла, щоб він забирався назад у свій ліс. Він ніколи не розпитував, які саме спогади розбуджував у ній акордеон — усі, хто вцілів, носили у собі юрмища привидів. Тому й приємно було дивитись, як підростають діти.

— Рушаємо далі, — промимрив Лойз крізь зуби і пішов, подибав до свого Лиса. Марте похмуро рушив за ним.

— Маємо