Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

віддадуть булави. Щоправда, Казимир обіцяв братові милувати його прихильників, як і своїх, бо він був добра душа, але ж Казимир підтримував політику канцлера, отже, булава дістанеться не князеві, і горе Речі Посполитій, якщо новий полководець не буде мудріший за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою гнітив душу Ієремії — його мучив і страх за прийдешнє вітчизни, і те нестерпне почуття, яке відчуває людина, коли бачить, що заслуги її не буде оцінено справедливо, що інші, обійшовши її, підведуть голову. А він не був би Ієремією Вишневецьким, якби не був гордим. Він відчував у собі сили узяти булаву, бо він її таки заслужив, — тому й потерпав незмірно.

Серед офіцерів навіть подейкували, що князь не чекатиме кінця виборів і покине Варшаву — але це не було правдою. Князь не лише не поїхав, а навіть відвідав королевича Казимира у Непоренті, котрий прийняв його надзвичайно люб’язно, після чого повернувся до міста, де пробув досить довго, оскільки цього потребували справи військові. Треба було знайти кошти для збільшення війська, на чому князь старанно наполягав. Опріч того, на Карлові гроші формувалися нові рейменти драгунів і піхоти. Одні уже було відправлено в Україну, іншим ще належало дати лад. Для цього князь розсилав у всі кінці досвідчених у справах військової організації офіцерів, аби ці полки як слід підготувати. Вже було послано Кушеля і Вершула, нарешті настала черга й Володийовського.

Одного дня його викликав до себе князь і дав такий наказ:

— Поїдеш, добродію, через Бабиці й Аипків до Заборова, де чекають коні, призначені для рейменту; оглянеш їх, вибракуєш і розплатишся із паном Тшасковським, а відтак приведеш сюди жовнірам. Гроші під мою розписку одержиш у скарбника тут, у Варшаві.

Пан Володийовський жваво узявся до роботи, одержав гроші й того ж дня вони із Заглобою вирушили до Заборова удесятьох і з візком, що віз гроші. Їхали спроквола, бо вся околиця із цього боку Варшави кишіла шляхтою, челяддю, возами й кіньми; у селах аж до Бабиць було стільки люду, що не було хати, в якій би не ночували гості. Серед такого напливу людей різної вдачі не важко було вскочити у якусь халепу. Так воно й сталося із двома нашими приятелями попри усі їхні старання і скромність поведінки.

Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою кільканадцять шляхтичів, котрі саме сідали на коней, аби їхати своєю дорогою. Два загони, привітавшись один з одним, уже розминалися, як раптом один із вершників глянув на пана Володийовського і, не промовивши й слова, пустився до нього клусом.

— Ну що, братику, попався! — вигукнув він. — Хоч як ти ховався, а я тебе знайшов!.. Тепер ти від мене не втечеш! Гей, милостиві панове! — крикнув він своїм супутникам, — почекайте-но трішки! Мені треба цьому офіцерикові щось сказати, і я хотів би, аби ви були свідками цієї розмови.

Пан Володийовський задоволено усміхнувся, бо впізнав пана Харлампа.

— Бог свідок, що я не ховався, — сказав він, — і сам вашу милость шукав, аби спитати, чи й досі ще ти на мене гнів тримаєш, та, на жаль, зустрітися не могли.

— Пане Міхале, — прошепотів Заглоба, — не забувай: ти у службі їдеш!

— Пам’ятаю, — буркнув Володийовський.

— Ставай! — верескнув Харламп. — Милостиві панове! Я пообіцяв оцьому парубійкові, оцьому молокососові пообтинати вуха — і пообтинаю, не будь я Харламп! Пообтинаю обидва, слово честі! Тож будьте свідками, милостиві панове, а ти, парубійку, ставай!

— Не можу, Богом присягаюсь, не можу! — відповів Володийовський. — Потерпи хоч кілька днів!

— Як це не можеш? Перепудився? Якщо ти негайно не станеш, я тебе так розмалюю, що свої не впізнають. Ах ти скорпіон, ах ти дрантя! Ставати поперек дороги вмієш, напакостити вмієш, а як відповідати — не можеш?

Тут утрутився пан Заглоба.

— Здається мені, добродію, що ти трохи причмелений, — сказав він Харлампові. — Дивись, аби тебе цей скорпіон не вжалив, бо тоді вже ніякі примочки не поможуть. Тьху, дідько б тебе взяв, невже не бачиш, що офіцер у службових справах їде? Поглянь на оцей візок із грішми, які ми у полк веземо, і зрозумій, голово капустяна, що, призначений охороняти скарбницю, офіцер цей своєю особою не розпоряджається і на герць із тобою стати не може. Хто цього не розуміє, той телепень, а не жовнір! Ми під воєводою руським служимо і не таких, як ваша милость, побивали, та сьогодні не можна. А це від нас не втече.

— Це правда, вони ж із грішми їдуть, не можна їм, — озвався один із Харлампових товаришів.

— А що мені до їхніх грошей! — кричав невгамовний пан Харламп. — Нехай виходить на герць, бо інакше всіх у колошкаю.

— Сьогодні я не можу битися, але даю слово рицаря, — мовив пан Міхал, — що через три-чотири дні, як тільки впораюся зі службовими справами, вийду, куди схочете. А якщо вас, добродії, не вдовольнить моя обіцянка, я накажу по вас стріляти, бо думатиму, що не зі шляхтичами й жовнірами, а з розбійниками маю справу. Вибирайте, чорти б вас узяли, бо я не маю часу тут із вами розводитися!

Почувши ці слова, драгуни з його ескорту враз навели на напасників дула мушкетів, і рух цей, як і рішуче слово пана Міхала, очевидно, справили враження на товаришів пана Харлампа.

— Ну вже дай попуст, — казали вони йому, сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію дістанеш, будь певен, хлопець не з полохливих, як і всі у руських хоругвах… Угамуйся, поки просимо тебе.

Пан Харламп іще трохи пошарпався, але зрештою зміркував, що або товаришів своїх розгніває, або на нерівну боротьбу із драгунами наразить, тому, звернувшись до Во— лодийовського, сказав:

— То даєш слово, що вийдеш на герць?

— Я сам тебе знайду, хоч би за те, що двічі про те саме питаєш… Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні у нас середа, отже, в суботу після обіду, о другій… Вибирай місце.

— Тут у Бабицях гостей до смутку, — сказав Харламп, — коли б не трапились якісь impedimenta[32] Нехай краще поряд, у Липкові — там спокійніше і мені недалечко, ми у Бабицях квартируємо.

— А ваших милостей буде стільки ж, як сьогодні? — передбачливо поцікавився Заглоба.

— Ні, навіщо! — відповів Харламп. — Я приїду тільки з панами Селицькими, своїми родичами… Та й ви, добродії, spero[33], прибудете без драгунів.

— Може, це у вас на поєдинок приїздять у супроводі військової охорони, — відповів пан Міхал, — а у нас так не заведено.

— Тоді через три дні, у суботу,