Читати книгу - "Будинок з привидами"

— Важкі собаки! Перекуримо це діло.

Поки він крутив цигарку й закурював я сплигнув на землю, підхопив блискучі вила і з розгону загнав їх у пишний верхній сніп, який прикривав сусідній, ще не початий полукіпок.

Дуже важко було викидати без передишки на підводу один по одному слизькі важкі снопи. Але я шпурляв їх не відпочиваючи. Хотілося довести курсантові, що я сильніший за нього. «Ти виставив мене з закритих зборів, у тебе широкі бриджі, будьонівка, чоботи, ти старший за мене, а я працюю краще. Ось дивися!» — думав я, проколюючи гострими вилами сухі злежані снопи. За комір сипалися колоски пшениці, осот. Уже боліла спина, шия, волосся було в солом'яній потерті, але я не заспокоювався і все кидав, поки не скидав на підводу цілий полукіпок — п'ятнадцять снопів. Тільки коли на місці полукіпка залишилася лиса галявинка з прим'ятим куколем, травою та мишачою ніркою, що йшла глибоко під землю, я приставив Била до підводи. Важко дихаючи, повільно, вдаючи, що не стомився, я підійшов до курсанта, який сидів на колючій стерні.

— Ти, я бачу, завзятющий робітник, — сказав він, встаючи. — Недарма тебе до мене напарником призначили. У мене теж була колись сила, та ось з голодухи я її розгубив трохи. Ну, гаразд, лізь тепер наверх, а я покидаю.

Так, міняючись, ми скоро наклали підводу снопами, притягли їх довгим рублем і, позлазивши наверх, не поспішаючи, щоб не порозсипати снопів, поїхали назад у радгосп. Тільки ми звернули на курну дорогу, я обережно спитав:

— А як вас звати?

— По-перше, ти мені не викай. Я не барон і не князь, — сказав курсант важно. — А звати мене Коломієць, Микита Федорович Коломієць, маю честь! — Він скинув будьонівку, сидячи поклонився, і чуб його зразу розпушило вітром.

— Ти… що, безпритульний?

— Чого це? — спитав Коломієць здивовано.

— Ну, а де ж… ти голодував? Рідних у тебе немає?

— Чому? Є. В Балті залишилися. Але я з ними розійшовся на грунті релігійних переконань, — відповів Коломієць недбало й загадково.

Я подивився на Коломійця з недовір'ям, але видно було, що він сказав правду. І тут я вирішив, що мій новий знайомий — попівський син. Неначе вгадуючи мої думки, Коломієць примружився, хльоснув батогом коней і сказав:

— Тільки не думай, що я з духовного сану. Навпаки. Батько мій — найголовніший в Балті пролетарій був, він у мене у вальцьовому млині машиністом працював, але в бога одначе вірив і шмагав мене, як цуцика. І ніяк я його перевиховати не міг. Всі кімнати в іконах, лампадки горять, як піст — м'яса ані-ні. І я повинен страждати. Довго я страждав у сімейній неволі, але одного ралу забув, що постити треба, приніс додому кільце ковбаси. Смачної такої — з перцем, часником, просвічує вся. Сиджу собі на призьбі й жую. А вікно в хату відчинене, а в хаті батько святе письмо читає. А мені хоч би що. Уминаю ковбасу, аж за вухами лящить. Всю б з'їв, та батько почув з кімнати запах і шелесть до мене з поясом. Відшмагав добре. Боляче. Пояс солдатський, знаєш, з пряжкою мідною. Утік я в місто, ходжу по вулицях і плачу. Спина болить, серце болить, і жити не хочеться. Образливо ж — за якусь там ковбасу відшмагали. Звернув, на головну вулицю, а там клуб комсомольський, всі вікна світяться, а біля дверей афішка: лекція про походження релігії, і вхід вільний. 1 якраз, розумієш, на моє щастя, лектор путній трапився. Азартний такий. Волосся, як у попа, довге, густе, бігає по сцені і все кричить: бога немає, релігія — буржуйські казки, а людина насправді походить від мавпи. Зло мене взяло. От, думаю, бога немає, а мене через цього самого бога відшмагали. Прийшов додому — порожньо. Всі в церкву пішли, а ключ лежить під собачою будкою. Відімкнув я хату, засвітив лампу — ікони так і заграли навколо, святі на мене звідусіль дивляться, лихі такі, старі. Схопив я найголовніших із стіни та й покидав у помийну яму, — святі, святі, а зразу на дно пішли. Покидав — і страшно стало. Ну, тепер, думаю, амінь, — загинув Микита. Не жити тобі з рідними. Уб'є, думаю, батько, як повернеться з церкви. Залишив йому записку. І в тій записці написав: «Тату, ви мене відшмагали, що я в піст їв ковбасу, а насправді бога нема, все це буржуйські казки, і я, щоб помститися вам, повкидав ваших святих у помийну яму. Бувайте». Махнув я по допомогу в комсомол, служив сторожем у комсомольському клубі, голодував здорово, такий піст мені був — краще не згадувати. Ну, а згодом послав мене повітком в радпартшколу.

— Товаришу Коломієць…

— Можеш називати мене Микитою.

— Микито, а чого ти з курсантами у футбол не граєш?

— У футбол? Ну, ото дурниці! — Коломієць знизав плечима. — У футбол самі сопливі грають, стану я з ними паскудитися!

— Які сопливі?! — мало не закричав я. — А Полевой, а Марущак! Навіть Картамишев — і той не гребує грати, а його ж, я чув, у повітком відкликають.

— Ну, ну, ну. Ти не гарячися. Я просто пожартував. А загалом футбол я вважаю за безглузду, витрату часу. Краще Рубакіна почитати. Читав його книжечки?

— Ні.

— Цікаві, пізнавальні. Я, коли комсомольський клуб у Балті охороняв, ними захоплювався. Всі розійдуться, а я назбираю під лавами недокурків, погашу всюди світло, тільки на сцені залишу, притягну диванчик туди з бібліотеки, ляжу, сукном червоним укриюся і читаю. Їсти хочеться — страх! А нічого… Покурюю та читаю.

— А ти «Спартака» читав? — вирішив я похвастатися перед Коломійцем, але він, по слухаючи мене, сказав задумливо:

— Так, Балта… Хороше місто Балта. У мене в цьому кісті дівчина одна зосталася, Люся. Хоч ти, правда, ще пацан і в цих справах не розумієш.

— Я не розумію? Ого! — сказав я ображено. — У мене в самого в місті знайома дівчина є.

Коломієць подивився на мене й засміявся.

— Ох ти, франт-герой! З тобою, виявляється, треба бути насторожі! — сказав він весело і хльоснув коней.

Ми проїжджали мимо баштана. Він увесь заріс біля самої землі низьким витким огудинням. Де-не-де з цього темно-зеленого огудиння визирали круглі боки кавунів, жовті дині. Посеред баштана чорнів складений з жердин, укритих лободою, курінь сторожа.

— Дядьку! — склавши руки човником, закричав Коломієць.

З куреня в коричневій домотканій коротайці, з важким кийком у руках вийшов сторож.

— Чого вам? — спитав він підозріливо.

— Продайте кавуна, дядьку, — попросив Коломієць.

— А ви ж звідки будете?

— Ми міські. В радгоспі