Читати книгу - "Будинок з привидами"

Дід постояв хвилину мовчки, а потім пішов по баштану, обстукуючи кавуни. Шукав він недовго і, вийшовши на дорогу, простяг Коломійцю довгастого кавунчика.

— Беріть. Це добрий кавунчик.

— Спасибі, дядьку. Скільки ж вам грошей?

— Нічого! — відповів сторож.

— Чому ж? — здивувався Коломієць. — Дурно ми не візьмемо.

— Беріть, беріть, — сказав дід. — Хлопці ви молоді, грошей у вас, мабуть, мало, — візьміть так. Інший, сатана, просто поліз би на баштан, а ви люди акуратні, попросили по-хорошому, — то візьміть безплатно.

— Ну, спасибі вам! — сказав Коломієць, поганяючи коней. — Дай боже вам ще стільки прожити!

Тільки ми від'їхали, Коломієць ударив кавуном по рублю, кавун з тріском розколовся, і білий сік його потік на сухі колоски пшениці.

— Жовтий. Глянь! — здивувався Коломієць. — Ну нічого, хоч жовтий, та спілий. Бач — кісточки чорні. Бери.

Я взяв меншу половину кавуна і, притуливши до рота, став виїдати м'якуш. Кавун був дуже соковитий і теплуватий, солодкий сік капав мені на сорочку, я ковтав куски кавуна і був вдячний Коломійцю за його угощення. Що н казати, він, видно, спритний і кмітливий парубок, з ним не пропадеш.

Коні повільно везли важку підводу. Високо в синьому небі співали невидні в сонячних променях жайворонки. Десь за зеленими горбами протікав Дністер. І далеко на радгоспному току розмірено пахкав локомобіль; чорний дим з його труби підіймався над радгоспним садом.

Один по одному я шпурляв недогризки кавунячої шкаралупи на дорогу, і вони зразу заривалися в густу й сіру дорожню пилюку.

Біля радгоспного місточка нас зустрів Полевой.

Він стояв біля поручнів босий, без кашкета, з розстебнутим коміром гімнастерки.

— Вас, хлопці, тільки по смерть посилати, — сказав він похмуро. — Чого так довго?

— Як довго? — образився Коломієць. — Та ми раніше за всіх, товаришу Полевой.

— Чекай, вилізу, — попросив той. Він швидко виліз до нас наверх і скомандував: — Поїхали, та швидко!

Коломієць ляснув батогом, коні рвонули вперед, і підвода з деренчанням покотилася біля кам'яної огорожі радгоспного саду.

— А інші скоро там? — спитав Полевой.

— Ще накладають, — доповів Коломієць. — Ми перші упоралися.

— Там, розумієш, хлопці наші як взялися, то пшениця кінчається, і нічого більше молотити, — вже трохи лагідніше пояснив Полевой. — Так ось, якщо ви перші, — додав він, — ідіть працювати до молотарки. Снопи возитимуть радгоспні робітники. У них, я думаю, це швидше вийде.

Спочатку мені було прикро, що нас так швидко зняли з підвезення снопів, але як тільки я виліз на ґратчасту площадку молотарки і став ззаду Коломійця, готуючись йому допомагати, я зрозумів, що нова робота буде куди цікавіша.

Ми з нашою підводою встигли вчасно. Підвезені раніше снопи кінчилися, тільки-но ми в'їхали на тік. Довга, пофарбована в колір цегли молотарка «Ельворті» працювала вже на холостому ходу. Курсанти зав'язували мішки з зерном, підбирали з утоптаної землі залишки соломи. Радгоспний тік був розташований віддалік радгоспу, на відшибі, біля зруйнованих цегляних сараїв. Очевидно, колись тут були будівлі панської економії, а тепер тільки глиняні стіни нагадували про них.

Невеличкий локомобіль-паровичок з високого задимленою трубою попахкував поруч, з'єднаний з молотаркою широким шкіряним пасом. Раз у раз цей тугий пас посипали товченою каніфоллю, і в повітрі пахло смолою. Віддалік стояв високий ожеред соломи. Зверху на ожереді бродили з вилами й граблями, розрівнюючи солому, сільські дівчата в строкатих плахтах та полотняних кофтах.

Курсанти волокли по землі від молотарки до ожереду позв'язувані мотузками оберемки соломи, подавали її вгору дівчатам, ті приймали солому, втоптували її. Звідти, з ожереду, долітали до нас веселі голоси, сміх дівчат, — видно, робота йшла гаразд.

— Ну, приймай, хлопче, перший на почин, — сказав мені внизу наш учорашній візник Шершень, який поступився місцем біля барабана Коломійцю. З цими словами Шершень простяг мені з підводи спін; взявши його руками, я похитнувся і мало не полетів униз — сніп був дуже важкий. Я швидко розплутав туге, добре скручене перевесло і, розділивши сніп надвоє, пересунув половину його до Коломійця.

Той розворушив пшеницю і штовхнув її вперед колосками в барабан. Криві блискучі зуб'я захопили пшеничні колоски, зім'яли їх, потягли до себе стебла, молотарка, одержавши їжу, затряслася, заторохтіла з барабана піднялася курява.

— Поїхали! — крикнув Коломієць і, зсунувши на потилицю будьонівку, протяжно свиснув на весь тік.

— Микита свистить — значить діло буде. Ану, наддай, хлопці! — сказав сміючись Полевой, підбиваючи погою до локомобіля солому.

Щоб не стояти без діла, Полевой допомагав кочегарові. Зараз кочегара не було видно. Полевой нахилився і, набравши оберемок соломи, вміло вкинув її в топку локомобіля. Упавши на розпечене піддувало, солома задимилась, перші язики вогню прохопилися назовні, вмить охопили її з усіх боків.

— Давай, давай! Чого задивився? — Коломієць сердито підштовхнув мене. Я квапливо посунув до нього другу половину снопа.

Курява все більше виривалася назовні з барабана, залоскотало в носі. Чхаючи, я один по одному підсував Коломійцеві розв'язані снопи. Гаряче пекло сонце, дрібні колючки осоту впиналися в долоні, але виколупувати їх не було часу. «Потім голкою повиймаю», — думав я, розриваючи перевесла. Весело на душі було, що я працюю нарівні з дорослими, та ще біля самого барабана — не де-небудь. Подивився б на мене зараз Петько Маремуха. Йому й не снилося таке — стояти на площадці молотарки. Адже Маремуха навіть і Кості Григоренку заздрив, що той у мідника Захаржевського працює. А що Котька в порівнянні зі мною? Подумаєш! Гордий і вдоволений, я приймав від Шершня снопи. Шершень у драних полотняних штанях бродить по снопах з вилами. Ось він починає новий ряд.

«Ану, подай отой крайній широкий снопик, — його либонь на три порції вистачить», — подумав я.

Шершень, неначе вгадуючи мої думки, перекинув мені сніп. Тільки я розв'язав перевесло, мені до ніг гупнуло щось важке. Я нахилився і побачив на ґратчастому помості довгий іржавий болт.

— Микито, дивися! — шепнув я Коломійцю.

Той підняв болт і нахмурився.

— В самому снопі?

— Еге!

— Давай, давай, Микито! — закричали знизу.

— Та почекай ти! — відмахнувся Коломієць і, перевівши пас на холостий маховичок, покликав Полевого.

Коли я пояснив, де був знайдений болт, Полевой сказав:

— Не інакше — куркульська штучка. Випадково залізяки в снопи не потрапляють. Це не перепели. — І тихо попередив мене: — Ти дивися, Манджура, може, ще що-небудь знайдеш. Підсунули болт — можуть і бомбу в солому заплести.

Молотьба пішла далі.

Тепер, перш ніж посунути сніп Коломійцю, я промацував кожну соломинку, а він раз у раз підганяв мене. Я здорово упрів, сорочка прилипла до спини, солоний піт затікав у вічі, я витирав їх рукавом і думав: