Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

— Я спробую пройти шлях!

Попрощався із жінкою й дідом та й рушив у дорогу.

Перші п’ятсот миль того ж дня перелетів орлом. Але далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрилася яма. Тоді Юрко зробився чоловіком і навкарачки ліз сто миль.

Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на мурашку й почав повзти. Приклав усі сили й переліз.

Дійшов до Чорної держави. Перемінився на орла й полетів. Хотів бачити села й людей, але їх не було. І ось летить він над прекрасною толокою з різноманітними стадами. Але вся худоба чорна.

«Через те, мабуть, і держава зветься Чорною, бо тут усе чорне», — думає Юрко. Закружляв він над високим деревом і сів на вершок. А під деревом одпочивали пастухи. Розіклали вогонь і полуденкували. Говорять між собою:

— Та що буде з нами? Скоро і нам смерть через того змія-чарівника! Знищив безліч худоби, а вбити його нікому! Наш цар, неборак, щодня наганяє до логовища змія багато свиней, аби той жер свині, а людям дав спокій.

— Вже й пастиря цар не може дістати, бо хто раз побачить це страховище, одразу втікає.

— Так і є. Вже три дні цар не може знайти пастиря, і три дні чарівник постить. Як ще так буде один день, то почне нищити людей.

Замовкли, зажурилися.

«Добре, — думає собі Юрко, — буду я свинарем. Я пожену свиней до логовища». Піднявся з дуба й не зупинявся, доки не долетів до царської палати. Обернувся знов на чоловіка й просто — до царя Чорної держави.

— Добрий день, пресвітлий царю!

А той і голову не зводить.

Юрко вклонився вдруге:

— Добрий день, пресвітлий царю!

Підвів цар голову та й каже:

— Добрий день і тобі, хлопче! Що ти тут шукаєш? До моєї палати люди вже бояться заходити. Кожний тікає, аби його не примусили гнати свині змієві.

— Візьміть мене за свинаря, а я вб’ю клятого чарівника!

Цар зрадів:

— Хлопче, як послужиш мені вірно, половина царства твоя буде й віддам за тебе доньку!

Юрко усміхнувся:

— Пресвітлий царю, про це будемо говорити тоді, як діло зроблю. А тепер мене прийміть за пастиря.

Цар погодився. І Юрко, трохи відпочивши, погнав свиней змієві. Розтлумачив йому цар, куди треба гнати: там і там гора, а в тій горі — лігво.

Жене Юрко свині, а як зайшов у ліс, повернув у інший бік. Свині пасуться, а він дивиться, де змій-чарівник. Виліз на дуба й стежить. Раптом зрозумів — із ями задиміло, задихало вогнем. Появився змій. Розглянувся, а свиней нема!

Кожна його голова відразу заричала, зафурчала полум’ям на всі сторони світу, і чарівник повернувся в лігво.

Юрко зліз із дерева, повернувся до свиней і погнав додому.

— То скільки свиней пожер змій-чарівник? — питає цар.

— Жодної.

— Мені таке не треба! Завтра неодмінно пожени, інакше біда нападе на мою державу. Змій уже три дні голодує!

Другого дня Юрко справді погнав свині до лігва. Змій розірвав сто голів і зжер, а тоді ситий затягся до ями.

Юрко з рештою свиней вернувся додому.

— То скільки з’їв?

— Сто.

— Поженеш і завтра! Треба його годувати, аж доки не трісне. Колись цьому буде кінець!..

Третього дня змій-чарівник роздер дев’яносто свиней, на четвертий — вісімдесят… Усе менше й менше.

Юрко сидів на дубі й спостерігав, вивчав звички чарівника.

Далі вирішив діяти. Як одного разу змій розривав свині, він перекинувся на лева й скочив поміж стадо. Коли заричав — а у лева голос такий страшний, яж земля дрижить, — всі свині повтікали.

Розсердився змій-чарівник, кинувся на лева, але й лев не лежав. Як змій почав сапати вогнем, лев скочив позад нього, приловчився й — хап! — відкусив одну голову.

Чарівник розлютився. А лев усе прискакує й по одній голові відриває. Б’ються уже по коліна в крові. Тоді лев розігнався, скочив на змія, зробився чоловіком, витяг ножисько й відтяв йому останні голови.

Так знищив Юрко змія-чарівника. Розколов найбільшу його голову, а з неї вибігла лисиця. Юрко тієї ж миті обернувся на орла, наздогнав лисицю й схопив.

Потім знову зробився чоловіком, розбив лисиці голову й бачить — шкатулка. Відкрив шкатулку, а там діамантовий ключик!

Сховав Юрко ключика й жене свиней додому. Цар питає:

— То скільки з’їв змій?

— Три роздер, та більше не роздере.

— Що ти говориш? — цар подумав, що юнак зі страху втратив розум.

— Змій-чарівник убитий!

Цар дав наказ швидко впрягти коней у бричку й поспішає в ліс, щоб своїми очима бачити вбитого змія.

Здалеку видно: ворони каркають, клюють очі у змієвих головах.

Цар повернувся додому. На своїм дворі обійняв Юрка:

— Проси, що хочеш. Золото, державу, доньку…

З радощів аж заплакав. Юрко заспокоїв:

— Не треба мені ні золота, ні держави, ні вашої доньки. Одне буду просити: спаліть ту угоду, за якою я мав би у вас служити рік.

Цар тої ж хвилини кинув угоду в піч. Але почав благати Юрка:

— Хоч би погостився зі мною на розлуку…

Погостилися, красно попрощалися, і Юрко зібрався у свій край. Долетів до тунелю й журиться: «Якщо зроблюся мурашкою, то як тоді потягну ключа?» Але бачить, що тунель розширився. Тоді обернувся на орла. Як долетів до половини, тунель ще більше розширився, і Юрко вже міг іти в подобі чоловіка.

Жінка вже очі виплакала, бо думала, що Юрко загинув. А як його побачила, з радості закричала, аж дід пробудився.

— Що, синку, не вдалося?

Замість відповіді Юрко показав діамантового ключика.

— Чи цей?

— Той самий!

— То тепер можемо рушати додому, — каже Юрко жінці, — бо твій батько помре із жалю.

Тоді дід сказав:

— Чекайте, і я з вами! Ти, Юрку, мене визволив од вічної покути. Тепер відімкнемо цю браму, й закляття минеться. Моя держава оживе, і передам її на тебе.

З тим зібралися в дорогу. Дід повів їх догори:

— Дивись, тут була яма, через котру ти впав сюди. Її вже немає. Але ходімо далі. — І повів їх через ліси, скелі, до величезних залізних воріт.

— Та як маленьким ключиком отакенну браму відімкнути? — питає Юрко.

Старий дід взяв у руки ключика: