Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

– Не починайте! – суворо попередила його хазяйка квартири.

Єжи покірно опустив погляд на свою тарілку.

Розділ 23

– Адреса? – жінка за поштовим віконцем запитально втупилася прямо у вічі Рябцеву.

– Освицька, тринадцять, квартира шістнадцять.

Вона опустила очі на стіл перед собою й зашаруділа пенсійними відомостями.

– Рябцев? – запитала вона, знову звівши очі.

Рябцев кивнув і простягнув їй паспорт.

Розписавшись у відомості, він узяв свої тисячу двісті гривень і відійшов убік, де тремтячими пальцями перерахував отриману пенсію. Настрій у нього всякий раз псувався після цього щомісячного ритуалу, що складався із стояння в черзі від півгодини до години, «ідентифікації» його особи поштовою працівницею, підпису на відомості й отримання суми, що дорівнює сотні євро. І це все за тридцять п'ять років вірної служби в рядах спочатку радянських, а потім уже і незалежних українських чекістів!

За скляними дверима поштового відділення мжичив дощ. Звичайна львівська осінь, погода, що в принципі не впливала на плани колишнього капітана КДБ. Тепер треба десь випити кави – він звик дотримуватися цієї традиції ще з радянських часів, тільки тоді, одержавши зарплату, він сміливо заходив до будь-якої львівської кав'ярні й голосно замовляв філіжанку кави – завжди російською мовою. Йому чомусь подобалося, коли на нього дивилися з побоюванням і нелюбов'ю. Тепер, всякий раз отримавши пенсію, він вирушав до кав'ярні й замовляв собі філіжанку вже українською. Тепер йому хотілося, щоб його любили, але на нього просто не звертали уваги, як, утім, уже не звертали уваги й на інших клієнтів, хоч якою б мовою вони замовляли свою каву. Він був просто клієнтом, от і все.

Переставивши свій жовтий «piaggio» під дерево, він вирушив до найближчого бару, на розі вулиці. Замовив філіжанку кави, розплатився. Сів біля вікна.

Тільки-но кава приємно загірчила на язиці, в думки Рябцева заскочив смуток і усвідомлена жалість до себе. Адже він іще не старий, а вже нікому, окрім своїх голубів, не потрібен. Руки сильні, голова ясна, зростом – ну не менший за Путіна, освітою – теж. Але при всьому при цьому, та й при інших позитивних якостях – пригноблююча душу марність власного існування. Марність, що підживлюється смішною пенсією. Ні, він не з тих, хто скаржиться на життя. Навпаки, раніше йому було приємно думати, що життя має право скаржитися на нього, на капітана Рябцева, тому що не могло тоді життя диктувати йому умови! Життя пасло задніх, воно із заздрістю дивилося в спину Рябцеву, виглядаючи із-за рогу будівлі обкому партії. Ні, він не зловтішався з цього приводу, не дивився з цього приводу на інших зверхньо, не випинав своє «Я» так, щоб це «Я» могли засікти з космосу ворожі супутники-шпигуни. Він, Рябцев, завжди зберігав рівність і скромність характеру, й усе, що відбувалося всередині нього, все, що відбивалося не розумом, а серцем, усе це залишалося нікому не видимим і невідчутним. Усе залишалося в собі. І тим більше слабкості, в яких він сам собі признався вже після смерті своєї Батьківщини – Радянського Союзу. Ці слабкості свого часу довели самому Рябцеву, що він не такий простий, яким здається своєму начальству. Вони, ці слабкості, додали перцю в його думки, але при цьому не викликали жодних сумнівів, не позбавили Рябцева надійного та міцного контакту з ґрунтом, із землею, з устроєм покійного радянського світу. Одне питання, правда, завжди турбувало Рябцева: чому йому не дали звання майора? Чому його товариші-однолітки пішли з контори полковниками, а один навіть генералом, а він залишився на все життя капітаном?

Другий ковток кави додав бадьорості в його думки й трохи відсунув смуток. Згадалися двоє друзів-товаришів по службі, з якими він іноді вночі в кабінеті слухав конфісковані з міжнародних поштових відправлень платівки. Стереопрогравач, зроблений десь на таємному сибірському військовому радіозаводі, міг засунути за пояс за якістю звуку і Sony, і Philips, і Gründic. Колонки по п'ятдесят ват прискорювали рух крові по венах і артеріях. Тіло само ставало музичним інструментом. Іван Сухих, чоловік, який тілесно повністю відповідав своєму прізвищу і пішов у відставку полковником, при перших же звуках західного року мінився на обличчі, і тільки тепер, згадуючи цей вираз, Рябцев розумів, що відбивало воно повну розкріпаченість і незалежність, тобто обличчя Вані Сухого набувало виразу вільної західної людини. Правда, як тільки платівку знімали з круга, щоб перевернути і поставити з іншого боку, обличчя колеги поверталося до питально-напруженого виразу радянського чекіста. Другий товариш по службі й колега по таємній любові до року обличчям під час прослуховування «шкідливої» музики не змінювався. Тільки очі в Нікіти Рюмачова спалахували по-особливому і не затухали до останніх акордів. Нікіта Рюмачов пішов у відставку підполковником, потім став Микитою Рюмачовим, а його син, Василь, уже в незалежній Україні йшов на вибори від націоналістів під прізвищем Рюмач. Шляхи Господні несповідимі. Якби в нього самого, у Ряб-цева, були діти, ким би вони нині стали? По один бік етнічного фронту чи по інший? Чи в тилу? Чи в Чехії на заробітках?

Рябцев зітхнув, ковтнув кави, подивився у вікно. Там світило раптове сонце, і краплі недавнього дощу, які завмерли на зовнішньому боці скла, іскрилися, заломлюючи сонячне світло і перетворюючи його на прикрасу повітря.

У пам'яті зазвучала одна з перших пісень Джимі Хендрікса «Purple Haze» з його першого альбому «Are you experienced?». Давно Рябцев її не чув, дуже давно. Спробував посилити пам'ять і зробити пісню, що доносилася з минулого, трохи гучнішою. Здалося, що вийшло. На обличчі склалася м'яка, добра усмішка. І тут же під ще звучну в пам'яті пісню виник там же поруч образ молодого Аліка Олисевича і ще кількох хлопців-хіпі, нагляду над якими Рябцев присвятив велику, та й можна сказати – кращу частину свого професійного життя. Ну, це так називалося для начальства. Для себе Рябцев завжди розумів, що він вивчає світові тенденції на прикладі цих, заражених світовими тенденціями, хлопців. Щоправда, і сам він досить швидко заразився однією з їхніх тенденцій – любов'ю до року та до фізичного відчуття свободи, яке викликалося саме цією шкідливою, з точки зору комуністичної ідеології, музикою. Звичайно, навіть сама ця пісня – «Фіолетовий туман» – була і насправді шкідливою, шкідливою для психічного здоров'я тих, хто розумів її слова, адже пісню присвячено курінню травички! І правда ж, що радянська музика, яка відповідала ідеології, була куди «конструктивнішою» і менш шкідливою для психіки та здоров'я. Вона, як тепер кажуть, допомагала вишиковуватися