Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кола на воді 📚 - Українською

Читати книгу - "Кола на воді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кола на воді" автора Олена Печорна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 62
Перейти на сторінку:
й біжить, розкидаючи в усі боки дзвіночки щасливого сміху:

– Таточку, бачиш? Я лечу…

Анатолій підняв очі догори. Злетіти б. Піднятися у повітря й зазирнути у кожне вікно. Десь же вони є, ті дівчатка. Може, навіть літають… у сні? Діти тоді ростуть, хоча… Ці, здається, виросли. Доросли до кохання. Не витримує й заходить у перший під’їзд, піднімається по сходам навмання, доки на шостому поверсі не спиняють люди у формі. Чути, як б’ється серце у повній тиші. Це ж треба, стільки людей, а жодного звуку. Раптом стук. Тиша лякливо горнеться й концентрується у ледь чутне шаркання капців – там, за дверима. Чоловічий голос:

– Хто?

– Відчиніть. Міліція.

Анатолію здається, що він бачить, як у власника голосу по той бік дверей вирячились очі.

– Хто?!!

А потім починається щось неймовірне. Гуркіт чавить з усіх сторін. Молодики розбігаються й штовхають двері, чути дзвін розбитого скла й грізне:

– Лежати!!! Руки… Руки.

Від дверей лишається дірка. Крізь хмарину пилу видно, що на підлозі лежить з закинутими за шию руками щось огрядне й лисе, лякливо сопе. З кімнати вибігає жінка в самій сорочці. Вона тримає на руках світловолосе дівчатко років двох. Воно плаче, розтираючи сльози по червоних щічках і маминій шиї. Жінка в паніці відступає назад – з широко розплющеними очима, з них ось-ось вирветься крик:

– Не чіпайте!!!

Майор обережно бере махровий халат зі стільця й накидає на плечі. Його голос звучить впевнено і заспокійливо. Неначе на сповіді.

– Все добре. Міліція. Ось посвідчення. Заспокойтеся й одягніться. Хлопці, тихіше. Дитина.

Бійці методично розходяться кімнатами подібно тіням. Через мить звідусіль чути:

– Чисто. Дівчаток нема.

Господар нарешті оживає й соковито сипле лайкою.

– Якого біса?!!! Що відбувається?

Анатолій ловить себе на тому, що не може відірвати погляду від круглого черева, порослого густим чорним волоссям. Як у кабана. Хочеться увігнати туди щось гостре й довге – якнайглибше. Бр-р-р-р. Майор підносить до очей затриманого фотокартки двох усміхнених дівчаток.

– Упізнаєш?

Дівча рюмсає й починає тягнутись рученятами до того круглого черева:

– Тато… таточку…

– Та що тут… відбувається? Які дівчатка? Жоро! – Жіночий голос летить високо, здається, вище даху зі сплячими котами на горищі.

Звідкись з’являється чоловік з ноутбуком в руках. Весь цей час він натхненно стукотів по клавішам й морщив високе чоло, доки полегшено не видихнув:

– Є! Переписка не знищена.

Інший виніс зі спальні мобільний телефон господаря.

– Останній дзвінок на номер зниклої був два дні тому.

Коло звужувалось. Черево підвелось у повний зріст – ото таки принц! На спітнілому обличчі бігали чи то переляк, чи здивування.

– Я… я нічого не зробив! Нічого! Пальцем не торкнувся!

Жінка похитнулась. Шоковано озирнулась кімнатою, немов прагнула знайти тут когось рідного і чомусь не знаходила.

– Я ні в чому не винен, Катю. Чуєш? Те дівчисько… Вона… ну познайомились у мережі. То був жарт і все, не більше. Кілька телефонних дзвінків. Занудьгував…

Жінку колотило. Тіло трусило від кінчиків пальців до маківки настільки сильно, що дитина злякано обхопила матір одразу й ноженятами. Анатолій дивився, як на коротеньких штанцях дитячої піжами танцюють рожеві слоники, й чомусь думав, що їхня власниця – також принцеса. То як він зважився, коли у самого дочка? Жінка дивилась у вічі й шепотіла. Шепіт розповзався кімнатою й чіплявся за уламки вчорашнього життя, звичного, того, якого вже ніколи тут не буде:

– Де вони? Де вони? Де?

Чоловік спустошено опустився на коліна й, не відриваючи очей від дружини з дочкою, прокричав:

– Не знаю! Правда, не знаю. Чим завгодно заприсягнусь. Чуєш? Сонечкою клянусь, не чіпав. Ми домовилися зустрітися, але ти… тебе викликали того вечора на роботу. Пам’ятаєш? Складний випадок, ти затрималась й повернулася вже за північ, а я… я вкладав Соню спати.

Жінка вхопила дитину й забігла до спальні, грюкнувши дверима з такою силою, що, здалося, розбите скло на підлозі кухні підскочило й дрібно задзеленчало. Господар опустився на підставлений стілець і байдуже відповідав на питання, дивлячись на ті зачинені двері. Зараз вони – що стіна. І її не пробити. Було чути, як у сусідніх квартирах розмовляють. Протоколи й зосереджені обличчя. Анатолій увійшов до кухні, під черевиками заскрипіли уламки скла. Крізь розбите вікно зазирнула ніч: «Знайш-ш-ш-шли?» Господи, де ж ви, дівчатка?

Їх знайшли вранці. Рано. Перше проміння пливло над землею хвилями. У будинку, там, де матіоли, сновигали люди. Анатолій дивився на заплакані обличчя й не вірив. У це не сила було вірити. А трапилось. Батьки щільно охопили дитину – ні вдихнути, ні видихнути – єдине ціле. Перелякані оченята й надзвичайна легкість всюди – від ранкового неба до ще нічної землі. Їх знайшли. В обшарпаній кімнатці. Зі зграями тарганів вперемішку. Десь поблизу залізничного вокзалу. До міліції подзвонила власниця кімнати після того, як на одному з каналів у черговий раз транслювали фото зниклих дівчат. На місце одразу ж виїхали групи розшуку. Дівчатка тулилися одна до одної на скрипучому ліжку й лякливо слухали, як ворушиться у темряві кімната.

– А що? У мене тут не п’ятизірковий готель. Зате поруч з вокзалом й доступно. Звідки ж було знати? На лобі ж не написано, що втікачки. Сказали, що до бабусі приїхали хворої, а на вокзалі обікрали, бо ґав ловили. У нас тут на раз обікрасти можуть. Адреси бабусі не пам’ятали, телефони мобільні – тю-тю, от і пожаліла. На свою голову.

Батьки вражено ковтали сльози й боялися відпустити дівча бодай на долю секунди. Мовчки гладили пофарбоване волосся, у якому й годі було впізнати колишню русяву косу.

– Лесю, донечко… Що ж ти з собою накоїла, хороша наша? Як ти усіх налякала.

Дівчина схлипувала й розтирала по обличчю фатальну жінку, над якою, вочевидь, чаклували у дорогому салоні з добру годину.

– Я… я не знаю… Чому він не прийшов? Він помер?

Анатолій здригнувся, пригадуючи черево у густій порослі волосся.

– Ти що, доцю!

– Хто?

– ВІН. Він мав прийти. Ми… чекали увесь вечір і ніч, там, де домовлялись, біля вивіски «Мрія». Інна просила повертатись додому, але я… я… не знала, чому він не прийшов. Ніч блукали містом, потім повернулись, чекали цілий день, а потім… до нас причепились ті дядьки… й ми втекли.

– Вони нічого не зробили?

Дівчина підняла вологі очі:

– Хто?

– Ну дядьки.

– Ні, але… але він не прийшов. Він помер?

– Хороша наша, маленька, ніхто не помер. Його не було з самого початку. Розумієш? Тому… тому чоловіку під сорок. Він має сім’ю, доньку, а так… розважався.

1 ... 34 35 36 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кола на воді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кола на воді"