Читати книгу - "Криничар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він відкрився мені, безрідному служнику, іншим боком, відкрив свою слабинку. За залізним мундиром із золотими галунами тепліла в сум'ятті людська плоть, позбавлена свого спокою і навіть свого запаху. Але тоді я ще не вмів розраджувати людей і, аби не вривати довірливого плину бесіди, запитав: «Пане капітане, а як з-поміж інших жінок я вгадаю, що це вона, єдина?»
«Як? Від неї повіє свіжістю».
«Свіжістю квітки?»
«Ні, свіжістю грози. Кислуватою, терпкою свіжістю, що причмелить, оглушить. І в нутрі твоєму прокинеться буря і підніметься до голови, захолодить корінці волосся. Блискавиці запалять солодким неспокоєм твій мозок і розполовинять серце назавжди… Так, вона пахнутиме свіжістю грози, яка надлітає несподівано серед липневої спеки і освіжає чоло й думки». ‒ Пан Лойко бризнув на долоню вина і приклав до чуприни.
Було парко, а на дощ не показувало вже добрі дві седмиці. Верхівці викрешували іскри на бруківці. Пси розпластано лежали в ріденькій тіні під плотом, звідки тривожно пахло матіолою. Цей густий вечоровий дух нагрітого бур'яну, либонь, не змогли б перебити ніякі колонські води паній з Паланку.
Годину тому з кошаром садовини я вирядив додому Йванка. А перед тим він дістав від мене позавушника. Цілий день вони бавилися з сином сторожа біля озера. Там я й запримітив неприховану шкоду.
«Ану подь сюди, шкіднику! ‒ грізно кликнув я. Скільки не здержую себе, скільки не муштрую свій норов, а кров нараз ударяє мені в памороки, коли виджу людську недбайливість. Дурна центуріонівська кров. І тут ради не дати. ‒ Ану подай осляче вухо! ‒ наказую і хлюскаю по засмаглій хлоп'ячій потилиці фетровим клебаном. ‒ Знаєш, за що вхопив?»
«Знаю, за виноградні лушпайки. Каюся, пане», ‒ Йванко напускає в голос винувату хрипинку.
«Це я пан, песся тобі лаба?! Я, котрий копав ями до пояса, садив ці лози, підв'язував їх, обламував і різав, носив під них на горбі гній, обприскував доганом і синім каменем, пудовим кайлом-дванчаком мотичив двічі в році… І я після цього пан?! Ні, голубе, пан ти, котрий зірвав дозрілу готовину, виссав солоденьке сусло, а лушпину і зернятка ‒ дар Божий ‒ виплюнув під ноги, під свинські ратиці».
«Тут свині не ходять», ‒ муркнув він.
«Мовчи! Піздри на свої п'яти ‒ хто ти після цього є…»
Йванко лячно обзирнув ноги: «Ми не на землю плювали, а в жменю. І склали на лопуховий лист».
«Не смієш! Забув науку ‒ коли ягода на землі може бути?»
«Пам'ятаю. Градом бита або тоді, коли виноділ сам сипне пригірщ ягід перед чавленням, аби вино набралося земної солі».
«Пам'ятаєш, марнотнику, а не чиниш по закону. Мало того, що топчеш чесну людську працю, а й себе обкрадаєш. Скільки тобі казано, що в шкірочці ягоди і в зернинах найбільше плодової сили. Без них і вино рідке, як жентиця. Ану, в мет ока збери свій гріх і загреби під корчем!»
Побіг, залопотівши голими п'ятами. Я зумисне шпетив його коло цімбора, малого сторожчука, аби й сам Іванко набрався ганьби, і щоб той до хазяйського добра був уважливий.
Я заходився зрізати з черешневих дерев сухарини, а Йванко стягував їх на паливну купу. Аби коло рук і голова робила, я правив словесний урок: «Ану пригадай, які три діяння найважніші для чоловіка».
«Читати й писати», ‒ вихлюпнув він.
«Важні, та не перші. Кажи головне».
«Молитися».
«Добре, а чому?»
«Бо молитва ‒ то одежа, в якій виходимо з дому на люди. А одночасно й лати, в які одягаємось до ворогів зримих і незримих», ‒ як по-писаному чесав сирохман.
«Похвально. А тепер, Іване, огласи друге й третє діяння».
«Чоловік мусить уміти писати, читати й знати ремесло».
«Овва, наново ти, хлопче, кладеш віз перед кобилою. Опусти очі ‒ на чому стоїш, з з чого черпаєш?»
«На землі. Чоловік має обсаджувати землю. І третє ‒ вміти плавати».
«Виснуй чому».
«Бо земля-мати прогодує чоловіка і без ремесла й грамоти», ‒ зрешетив скорословом.
«А молитва хіба годує?»
«Молитва? Молитва годує наш дух. А від здорового духу й інше все здорове».
«Так є, сину. Затям це навіки. А чому важні друге й третє діяння, на перше око нібито пусті?»
«Бо під деревом нам перебувати найлюбіше, а у воді ми ‒ як риба», ‒ любовно заокруглив Іванко, що й сам день при дні купався в озері до синіх сиріт на тілі.
Мій перший заробок склав десять талерів, твердих, як лід, і тяженьких, як дитячі сльози. Я засилив їх у пояс і пустився в город. Чоловік з грошима ‒ інший чоловік. Його впізнають серед сіроми, навіть якщо він нічого не купує. Але якраз я купувати збирався. Нипав торговицею, прицінюючись до краму, а тугенький вузлик лоскотав мені пупа. Так, мабуть, жона в тяжі чує зародок під серцем. Та не надовго, міркував я, бо мірився купити Влені теплу плахту й щось до столу, Жигові нову сорочку, пахучого догану сторожеві, що обходив мене в скруті.
Так би все й зладилося, якби не Мордко, що зримо проріс як той гриб. Так, буває, трапляється в хащі: присяде чоловік на пень передихнути, і на очах його пролущиться з-під листяної устілки тужавенький білячок. Тоді нараз відводь очі вбік, бо інак гриб не буде рости, так і спорохнявіє курдупликом. Мордко ж сам мені в очі пхався всією своєю гандрабатою поставою.
«Честь довкола! ‒ поклонився мені, як поважному ґазді. ‒ Віншую добрий торг. Щось продаємо, міняємо, купуємо?»
Я накоротко розповів йому про свої труди і про задуманий накуп, потрусив поясом з монетами.
«Е-е-е, на готовий хлібець знайдеться їдець, ‒ кривився Мордко. ‒ Пустити за вітром гріш не штука. Хвалю за доброту сердечну, та не хвалю за розум. Той, хто заробляє, має першим з того користатися. Аби втішитися роботою. Якщо ти кривавицею дістав заробок, візьми з того хосен. Купи собі шкіряні постоли, пострижися, поїж щось смачного, забався в корчмі, звесели душу. Я не перечу супроти помочі тій жінці, яка заступила тобі матір, але не фуркай грошву на пусті дарчики. Що з ними, що без них… Те, що нам дарують, не ціниться. А що більше дарують, то більше звикаємо, наче так воно й має бути. Бур'яни, якщо їх не видирати, заглушать
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Криничар», після закриття браузера.