Читати книгу - "Роман про добру людину"

І Дмитрик погоджувався з голосом, хоч його й пойняв трохи сором, що він справді ладен на який завгодно подвиг, аби лише цей голос не затихав, бо він наче наближував Дмитрика до того могутнього всепоглинального світла, до якого (часто навіть проти Дмитрикової волі) неухильно (бож сам Дмитрик весь час ухилявся) прямувало його єство, забувши і про ґешефтярство, і про самого себе, і про все інше на світі. В такі хвилини Дмитрик майже кістками, кров'ю, кожною клітиною тіла й душі чув, і це чуття розгорталося перед ним найопуклішим баченням, ніби з піску підіймався срібний прапор, що майорів на всю пустелю, — як його по вінця виповнює новим вібруючим змістом: йому наче в саме серце вставили лійку і ллють чаша за чашею щораз сліпучіше небо, і зараз Дмитрик, такий, як його хлопці і він сам себе знає, розтопиться і приєднається до світла, і, якщо його вища сила змусить знову затужавіти й прибрати смертну подобу, це буде вже зовсім відмінний Дмитрик на його місці, який і не здогадуватиметься про існування свого попередника, що сидить насамоті й ніяк не збагне, як він попустився довести себе до подібного стану. Бож хіба не цей стан перешкодив йому відмовити тітці Теклі з її придурком-чоловіком Йосипом-убивцею, що, мов кара Божа, сів Дмитрикові на шию?

Хіба не міг він їй тоді відповісти «ні», пояснивши, що вона жадає від нього неможливого, а він не добродійна установа (ну хібащо трохи звинніший, цього він не заперечував), а такий, як усі? Адже допомогти їй — означало лізти серед білого дня в халепу, і, головне, заради кого? Заради Йосипа, якому він ніколи не симпатизував, попри щиру приязнь до тітки Теклі, яка, зрештою, не доводилася йому ні тіткою, ні навіть далекою кревнячкою, просто за добре серце усі звали її тіткою, і він також, але Йосипа Дмитрик трохи недолюблював, хоч ніколи й не мав із ним нічого до діла, от чомусь не лежала до нього душа, та й годі (правда, Дмитрик ніколи цього не показував, — пощо зайво ятрити людину, навіть коли вона тобі не до вподоби? та й потім, він дійсно не спромігся б назвати причини, чому саме Йосип ані трохи не прихиляв його до себе, а лише дратував, — Дмитрик через це рідко заходив до них, хоча тітка Текля радо пригощала й залюбки кликала на обід); а як той пиронув Гната ножем, і поготів, бо хіба це виправдання, що вбивство сталося під п'яну руку?

Дмитрикові ж так само траплялося перебрати зайву чарку, звичайно, лише після успішного закінчення чергових ґешефтярських справ, а ніколи під час або до повного їх завершення, однак його ніколи при тому не тягло ні лізти в бійку, ні зганяти на комусь лють, хоч би й що той казав, ні мордувати! Коли горілка затьмарювала йому розум, — це ставалося не часто, хібащо на великі свята, та й то не завжди, оскільки на свята здебільшого припадали найпоплатніші операції, — в Дмитрикові прокидалося не озвіріння, а навпаки, він настільки відпружувався, — бо хто зна, чи від горілки людина міняється, чи тоді лише виходить на поверхню її справжнє єство? — що не ображався навіть за витівки, за які, бувши тверезий, одразу ж пом'яв би боки.

Очевидно, ще заки тітка Текля прибігла до нього, аби він переховав її придурка, Дмитрик знав через своїх хлопців, які негайно ж інформували його про всі події в таборі, що це завдяки Прокопові Сивенькому, а особливо Саві Риндикові, Гнатовому довгорічному приятелеві, тітку Теклю пригнав до нього переполох, бо Прокіп і Сава прилюдно заповіли вчинити над Йосипом розправу з обурення, що на поліції, замість віддати Йосипа під суд, лише протверезили березовою кашею і склали протокол, ніби то справді нещасливий випадок, оскільки Антін Мелетійович Козодуб посвідчив (після того, як Козодуб сам невинно відсидів десять років на півночі, із заслання він повернувся з ідеєю, що всіх людей судять невинно, а вбивці й катюги ходять безкарно, — він у цьому пересвідчився з власного досвіду, — і тому його обов'язок скрізь за всяку ціну рятувати невинних), що, перетинаючи табір пізньої години, він почув у першому бараці сварку, а коли наблизився й заглянув у вікно, аби пересвідчитися, чи здолає сам розборонити роз'юшених, чи бігти шукати допомоги, то побачив посеред кімнати не Йосипа, а Гната з ножакою у руці, який не сварився, а щось дуже схвильовано оповідав, вимахуючи ножакою так, як вимахують ті, що звертаються вже і до невидимих співрозмовників, — а вони ж з'являються одразу після зайвої чарчини! — тому й не виключене, що Йосип, який смиренно сидів за столом і посоловілим поглядом стежив за Гнатовими вправами, до нього і не наближався, а просто Гнат, прямуючи назад до пляшки, ймовірно спіткнувся й особливо нещасливо впав на ніж, що й переставив його на той світ, а не Йосип, проти якого Сава Риндик підбурював тепер весь табір, посилаючися, ніби уві сні йому явився Гнат і підтвердив, що Йосип має його на своєму сумлінні, вістка, яка й змусила тітку Теклю кинути печене й варене й податися до Дмитрика, аби він переховав Йосипа, заки Сава перекипить і навколо трохи ущухнуть пристрасті, так ніби для Дмитрика становило найбільшу приємність воювати заради Йосипа з Савою і його друзями, наражаючи не тільки себе, — про себе він не турбувався, йому доводилося уговтувати і не таких, як Сава, — а й своїх хлопців на несподіванки, яких Дмитрик засадниче волів уникати.

І все ж, хоч він і усвідомлював наслідки свого рішення, та й як не усвідомлювати, адже вони були надто очевидні? — Дмитрика не вистачило ні на що ліпше, як погодитися, замість посутньо витлумачити тітці Теклі, що коли вона потримає Йосипа і в бараковому закамарку, де вони жили, заки Сава прохолоне (не пашітиме ж він довіку?), зрештою, навряд чи Сава вдирався б до неї до хати, аби зарізати Йосипа (балакати одне, а діяти — інше), тим більше, що в їхній кімнаті